Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко
Малий Тарас продовжує знайомитись з героїчною історією свого народу
Розповівши про вже відомі нам обставини зворушливого піклування сестри Ярини до малого Тараса, про що він не забував до самої смерті, М. Чалий продовжує: «На той час, а може, трохи пізніший, припадає подорож Тараса з сестрою на богомілля до Лебединського монастиря. Про це поет сам розповідав Сошенку, котрий якось поцікавився, коли саме він почав думати про українську минувшину? Розповідь цю слово в слово підтвердила й сестра. Лебединський чоловічий монастир став тепер парафіальною церквою, а в 20-х роках, хоч він і вважався третьорозрядним, але був у найбільшій пошані в народі, оскільки з цим святим місцем пов’язаний у пам’яті народній переказ про Коліївщину (1768). На той час були ще живі люди, які розповідали про цю подію. У Лебедині освятили свої ножі гайдамаки. Був і серед монахів вельми балакучий старець, який розповідав богомольцям криваву повість про те, як гайдамаки покарали своїх пригноблювачів. Серед богомольців, які оточили оповідача, ніхто не помітив тоді босоного хлопчину, який жадібно ловив слова монаха. За свідченням самого поета, відтоді, власне, й зародилася в його душі ідея майбутніх «Гайдамаків»:
Давно те минуло, як мала дитина,
Сирота в ряднині, я колись блукав,
Без свити, без хліба, по тій Україні,
Де Залізняк, Гонта з свяченим гуляв321.
Мабуть, нелюбов до Тараса злої мачухи, яка постійно гнала його геть, прискорила його вступ у школу до парафіяльного дячка, в «попихачі». Сироту хотіли збути з рук хоч би там що. Про своє перебування у цього п’яниці поет досить докладно розповів у своїй автобіографії. До цієї розповіді можна додати тільки те, що дячок часто морив його голодом. Сліпа Тарасова сестра сховає, було, за обідом кусень хліба і покладе на умовне місце в саду. Вибравши вільну хвилину, хлопчик поза огорожею пробирався в сад і, схопивши хліб, тікав у школу, боячись потрапити на очі лютій мачусі. Розповідаючи про свій перехід від одного вчителя до іншого, Тарас не згадав ще про одного маляра в с. Стеблеві (Канівського повіту), куди він ходив, здається, з Лисянки:
Ходив я та плакав, та людей шукав,
Щоб добру навчили…
А потім уже прийшов у Тарасівку. Після суворого вирока дячка-хиромантика, який визнав його ні до чого нездатним, навіть ні «до шевства, ні до бондарства», хлопчик дуже неохоче повернувся у рідне село до свого брата Микити322 й почав допомагати йому в господарстві, мало не ставши пастухом ex professo323, в чому він знаходив якусь принадність. та доля готувала йому інше поле діяльності.
Отже, усі оці занадто лихі умови й обставини не зламали Тарасової природи. Сказано: «жива душа поета». Хто його зберіг нам? З людей єдине тільки сестра його Катерина, «його нянька, ніжна терпелива», доглядала його, доки не пішла заміж в Зелену, та й вона «не сподівалася, щоб з його вийшов коли чоловік». Опріч Катерини ніхто. Зростаючи, Тарас «хилився ні до кого». Ніхто з людей не дав йому нічого, а не взяли люде у його тільки того, чого не спроможні були взяти. Оборонителем, хранителем Тараса, дбахою його стала тільки сама природа його духова та природа околишня. Остання гріла і пестила йому серце і душу; вона будила і годовала допитливий мозок; вона наповала його фантазію і вигодовувала весь його організм духово-моральний. Вплив блакитного, зорями мережаного неба та срібловидного місяця; чарівна краса навкруги: сад, долина, байрак, гори, став – от хто разом з Псалтирем та з народною піснею були батьками, що зростили Тарасів дух!
Тепер, знаючи умови і обставини, за якими перейшло перших 15 років Шевченкового віку, не можна не дивоватися незвичайно міцній його природі. Ніщо не спроможне вияловити йому серце, виснажити його душу, заморозити – сковати кригою егоїзму. Не можна не дивоватися потужній силі організму, що винісши на собі стільки лиха тяжкого, зберіг в собі свіже почуття і до краси природи, і до життя народного. З сього знати, яка то глибочезна криниця любові і гуманності була в серці Тараса Шевченка! І