Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко
Практичні заняття «консула» Тараса
«З того часу, – каже Шевченко, – починається моє життя практичне. Перебування моє в школі було не зовсім комфортабельне, – іронізує він далі. – Добре ще, коли траплялося, що хтось вмре на селі, а то просто доводилося голодовати по кілька день».
Тарас знав тоді увесь Псалтир по пам’яті, читав його виразно, голосно і тямив, що людям подобається, коли над покійником читають виразно, голосно. Відав він і те, що читання над померлим Псалтиря було привілеєм дяків, а дяки часто замість себе посилали школярів. Нарешті, розумів, що дяк, людина п’яна, не завжди через підпиток спроможен читати Псалтир, значить, – охоче візьме його яко доброго читаку і посилатиме читати Псалтир. Згуртовавши все оце, бачимо, що Тарас, може, і з доброї волі пішов до дяка Богорського, щоб добувати собі мізерний заробіток.
Виразне і голосне читання Тарасове подобалося людям, його охоче кликали, де траплялася потреба читати Псалтир. І не було в селі поховано ні одного мерця, над яким Тарас не читав би Псалтир. Коли було читання утомить хлопця, він, щоб швидше почитати до краю, візьме, було, та на половині кафізми310 і почне «прийдіте поклонімося». Люде зараз хрестяться, б’ють поклони, а він, відвернувши від себе увагу слухачів, перегорне кілька аркушів не читаних. «За читання давали книш і копу грошей. Гроші брав собі дяк, а Тарасові давав з них п’ятак на бублики. Раз якось за читання Псалтиря один селянин подарував йому ремню на пришви, але дяк одібрав яко свою власність»311.
Злидні примушують «консула» шукати засобів проживання
«Заробіток Тараса у дяка був дуже мізерний, а з того треба було одягатися і обуватися. Тим-то й нема нічого чудного, що хлопець «ходив звичайно в сірій дірявій свитці; завжди в брудній сорочці, бо випрати було нікому, мачуха про його зовсім не дбала, а про шапку і чоботи і спомину не було ні влітку, ні зимою»312. Замість шапки він сам пошив собі щось таке, що походило на польську конфедератку. Коли траплялося, що він приходив в Зелену Діброву до сестри Катерини, так завжди босий, трохи не голий і з усякою нечистю в голові. Опріч одежі, страшенно бідував він і на харчі. Богорський, звісно, п’ючи та гуляючи з Оксаною, й не гадав про їжу задля свого «консула». «Консульство», хоч і поліпшувало трохи матеріальний побут хлопця, зате ж вельми псовало його морально. Головним обов’язком «консула» було сікти школярів різками; тим-то школярі, щоб прихилити до себе ласку «консула» і щоб він під годину екзекуції не дуже боляче бив різками, приносили йому гостинці. Тарас зробився страшенним хабарником. Хто приносив йому більше дарунків, тому він менш різок давав; одну чи дві і то злегенька, та хватаючись швидше перечитати четверту заповідь;
а хто приносив мало або зовсім не приносив хабара, того бив боляче, читаючи повагом та зупиняючись: «Помни… день… суб…ботній»313.
«Чортяка» в печері
Школярів у школі було небагацько; через те самими хабарями не можна було прохарчуватися, і «консул», голодуючи, мусив пускатися на інший «промисел»: він крав курей, гусей, поросят і серед ночі варив собі юшку отам у печері на Пединівській могилі. Кирилівці, помітивши, що в печері часом вночі горить огонь, почали гадати, що в печері поселилася «нечиста сила», і просили попа вигнати чортяку. Піп, взявши громаду, пішов до печери, вичитав молитви, окропив свяченою водою вхід у печеру і казав, щоб хто поліз туди та подивився, хто там є. Ніхто не відважувався. Тоді люде скинулися і зібрали скільки там грошей, щоб заплатити тому, хто полізе в печеру. Охочим перш за всіх виступив Тарас; спершу громада не хотіла його пускати, жаль було, щоб там не знівечив його чортяка, а далі згодилися: «Нехай лізе, воно ще мале, до його нечиста сила не пристане». А Тарас і виду не подав, що він добре знає, що в печері тій чортяки нема, а є тільки кістки з покрадених їм птахів та поросят. Навпаки, він вдавав, що боїться, і казав, щоб до його прив’язали верьовку про всяк случай: коли, мовляв, нечиста сила скоїть над ним у печері що непевне, так буде принаймні яким робом витягти його. Люде послухалися, вволили його волю, і він на прив’язі поліз у печеру; там поприбирав сліди свого куховарства і виліз назад в доброму гаразді, повідаючи, що в печері жодного чортяка нема. От і заробив гроші.
«Консульство» однак не убезпечало самого Тараса від різок з рук Богорського, людини не тільки п’яної, але і жорстокої; до того ж, можна гадати, що проти його мстива мачуха під’южувала дяка. «Тарас, як розповів П. П. Шевченко, був язикатий, мовчати не вмів: бачив, що мачуха поводиться недобре, його не любить, лютує на його… він дорікав їй, що вона гуляє з дяком, а вона цьковала на його дяка. Вона й била його». Мусив він з дому тікати до школи. А в школі дяк б’є… треба знов тікати. Було так, що «доки дяк у Оксани п’є, доти Тарас у школі; дяк до школи, а Тарас в кущі, в калину до Желеха. Часом цілий день, а то й два ховається від мачухи да від дяка. Тоді сестра Ірина, як піде в яр по воду, то й однесе йому хліба, а то було й сам він підкрадеться до хати, а Ірина нишком винесе йому попоїсти314.
Мачуху виганяють з рідного дому Тараса, він мститься Богорському
Дід Іван стратив нарешті терпець з Оксаною. Брат Тарасів Микита навчився стельмахувати і «дійшов до зросту»; дід оженив його, гадаючи, що Оксана схаменеться і не бешкетуватиме з дяком315. Тим часом Тарасові з того ліпше не стало: дяк Богорський почав ще більше пиячити з своїм приятелем Іоною Лимарем. Вертаючи з читання Псалтиря, Тарас трохи що не завжди заставав у школі і Богорського, і Лимаря «мертвецьки п’яними»316. Звісно, чим більше запивав Богорський, тим більше бив і школярів, і Тараса. Безглузда причепистість
