Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко
М. Чалий продовжує: «Так мандрував бідолаха-сирота селами й хуторами, «без свити, без хліба», пристрасно прагнучи навчитись чомусь корисному —
Ходив я, та плакав, та людей шукав,
Щоб добру навчили…
(«Гайдамаки»)297
Велика пристрасть малого Тараса
Більше всього малий Тарас бажав стати художником, та кріпакові було практично неможливо без якихось чудодійних обставин здійснити цю заповітну мрію. І не стільки через недбалість, некваліфікованість чи байдужість, а то й просте небажання звичайних сільських малярів, скільки через кріпосницькі порядки царської Росії та суспільних і клерикальних сил, які виступали її опорою».
О. Кониський зазначає: «Охота і кебета до малярства прокинулася у Тараса Шевченка ще змалку. Де і на чому можна було, він виводив крейдою або вуглем свої «малюнки». Річ певна, що ще в школі і учителі, і товариші школярі помітили за ним малярську кебету…
Тарасові малюнки, що робив він, коли був у школі у Богорського, «були коні і москалі, намальовані на грубому папері сірому». Варфоломій Шевченко бачив їх поприліплюваними на стіні в хаті Гончаренка, шкільного Тарасового товариша. Тарас спізнався з малярами з сусідніх сіл… Опріч великої природної охоти до малярства, вабило Шевченка ще й те, що малярський заробіток, здавалося йому, дасть хліб. Навіть геть пізніше, вже на віку підтоптаному, Тарас був тієї думки, що «живопис його професія, його хліб насущний»298.
«Від раннього дитинства, – зауважує й інший біограф Шевченка М. Чалий, – пробудилася у Шевченка пристрасть до малювання: де лише можна було – на стінах, на дверях, на воротах – він увесь час малював вугликом чи крейдою. Трохи пізніше, після короткого перебування в брата, він ще раз спробував знайти вчителя й пішов у село Хлибнівку299, яке уславилося своїми малярами. В одного з них він і знайшов пристановище, та пробув там лише два тижні. Хлибнівський маляр, хоча й визнав його здатним до малярства та, боячись відповідальності за те, що прийняв до себе кріпацького хлопця без посвідки на проживання, порадив Тарасові спершу виклопотати собі в поміщика дозвіл на вільне проживання, а тоді вже поступити до нього в науку. Шевченко вирушив у м. Ольшану300, де розташована була резиденція Дмитренка, головного управителя маєтками Енгельгардта, й став просити в нього дозволу жити у хлибнівського маляра. Розбалакавшися з хлопчиком і завваживши його кмітливість, Дмитренко, замість того, щоб видати цю посвідку, взяв його між свою дворову челядь. Це було 1829 року. Шевченкові виповнилося тоді 15 років.
Ось так усі зусилля нещасного сироти вибитися на світ Божий, усі його прагнення вгамувати спрагу до знання, яка несвідомо пробудилася в молодій душі, зустріли непереборну перешкоду; гніт кріпосного права, що мертвив усе живе й убивав у самому зародку будь-яке шляхетне поривання…»301
Про нестерпні умови життя і жахливий стан малого хлопчика Тараса розповіла матері Лебединцева – Катерина Красицька – рідна сестра Шевченка: «Приблудою його, матушечко, звали, їй-богу. Було оце й не видно, як воно рип і ввійде тихенько до хати, сяде собі на лаві та й все мовчить. Нічого в світі у його не допитаєшся: чи його прогнали відтіля, чи його били, чи їсти йому не давали. Було манівцями ходить, геть попід дібровою, та через Гарбузів яр, та через левади, та могилками. І як пришло раз воно, то так впало грудочкою і заснуло на лаві, а я як загляну йому в голову, аж у його, пробачайте, матушечко, в голові… як у свинячому стегні… Еге, отаке було, а далі вистербало… Ніхто й не сподівався з його чоловіка…».
Пастух у рідному селі
Зрештою, втративши будь-яку надію зробитися коли-небудь хоча б пересічним маляром, Тарас наш із розбитим серцем повернувся до рідного села. «Я мав на увазі (говорить поет) скромну долю, яка в моїй уяві, однак, мала якусь незбагненну привабливість: я бажав стати, як висловлюється Гомер, пастирем стад непорочних».
Мені тринадцятий минало,
Я пас ягнята за селом —
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало
Неначе в Бога…
Чого Господь не дав дожить
Малого віку у тім раю,
Умер би, орючи на ниві,
Нічого б на світі не знав,
Не був би в світі юродивим,
Людей і Бога не прокляв!
(«Мені тринадцятий минало…»)302
Старший брат поета Микита спробував був привчити його до господарства, та всі його зусилля були марними. Тарасу швидко набридло й це заняття; він покидав у полі волів та йшов десь вештатися на волі.
Малий Тарас захоплюється розповідями діда про старі часи
Від найранніших років Тарас дивував усіх незвичайною допитливістю, нестримною уявою та ексцентричністю. Із не дитячою увагою прислухався він до розмов старших, особливо тоді, коли, бувало, на свята батько з дідом поведуть жваву бесіду про старовину. Тарасів батько був письменний і для свого середовища доволі освічений, а тому він більше звертав розмову на божественне; зовсім іншим характером вирізнялася мова столітнього діда, живого свідка Коліївщини, який особисто знав головних дійових осіб цієї кривавої драми. Саме про них і любив він оповідати своїм дітям і внучатам:
Бувало в неділю, закривши Мінею,
По чарці з сусідом випивши тієї,
Батько діда просить, щоб той розказав,
Як Залізняк, Гонта ляхів покарав…303
За свідченням самого поета, ці розповіді справляли велике враження на сприйнятливу душу майбутнього творця «Гайдамаків»:
І мені, малому, не раз довелось
За титаря плакать…304
Малий Тарас у монастирі, де святили ножі гайдамаки
Пов’язана з розповідями діда, який помер у 40-х роках, коли йому було 115 років305, й мандрівка Тараса до Лебединського, Мотронівського монастиря, куди він ходив із сестрами на прощу. Хоча у 20-х роках за розпорядженням Синоду цей монастир був понижений до третьокласного й з чоловічого перетворений на жіночий, він не втратив від того особливого пошанівку від людей, бо з цією святинею в народній пам’яті асоціювалася недавня подія 1768 року: тут освятили свої ножі гайдамаки.
Окрім того, ця обитель була тоді прикметна ще й тим, що на її цвинтарі, коло церкви, було поховано чимало колїїв, про що свідчили кам’яні могильні плити з
