Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко

Про відвідання Кирилівки після заслання лишилося багато спогадів у земляків та родичів поета.

«Коли Тарас Григорович приїхав до батьківської хати, брата Микити не було дома. Жінка братова, Палажка, господарювала в хаті, а дочка Ярина (племінниця поета) була на городі.

Глянула Палажка у вікно, а хтось незнайомий іде у сіни.

– Не пізнаєш, Палажко?

Так той голос і покотився в серце. Обнімає, цілує, а сльози так і капають.

Тарас Григорович далі пішов до сестри Ярини… Зустрівся поет з сестрою на городі. – Була я на вгороді, копала грядки, – розповідала потім Ярина. – Дивлюся, біжить моя дівчинка:

– Мамо, мамо, вас якийсь Тарас кличе…

– Який Тарас? – питаю, а сама з місця не можу здвигнути, аж ось він і сам іде.

– Здрастуй, сестро…

Я вже не знаю, що діялось зі мною тоді. Сіли ми з ним на призьбі…»

«Погостював Тарас Григорович кілька днів у рідному селі. Зупинявся й у брата Йосипа. Син Йосипа Андрій був козачком у пана і завів здорового чуба, бо пан не дозволяв йому стригтись. Тарас Григорович остриг його під макітру. А другого дня пан накинувся на хлопця:

– Хто тебе постригти смів?

Андрій сказав, хто. Пан розсердився:

– Ох мені вже той Тарас!»

З Кирилівки поїхав поет у Корсунь. З сумом покидав він рідне село.

Давно минули ті часи, коли в Кирилівці поміщик продавав кріпаків поодинці і цілими родинами, карав за найменші провини і без вини «батогом і нагаєм», засікав на смерть різками. Коли поглянути на полиці архіву, де зберігаються пожовклі аркуші документів канцелярії київського генерал-губернатора, і перечитати хоча б заголовки справ, перед нами стане весь жах кріпацької України часів Шевченка. Ось «Дело о наказании досмерти кнутом крестьянина Савчука», «Дело о насильствах над крепостными». І так без кінця.

І не один Енгельгардт, а й інші поміщики Київщини були жорстокими деспотами.

В. Енгельгардт (власник родини Шевченків) володів 8542 кріпаками, в тому числі 1102 душами в Кирилівці та 794 – у Моринцях.

Село Кирилівка в XVII cт. належало жорстоким князям Любомирським, що випалювали очі розпеченим залізом «занадто цікавим хлопам», ставили босими на розпечені сковороди, вирізували з шкіри ремені.

На початку XVIII ст. Кирилівка й Моринці перейшли до Яблонських319, в кінці XVIII ст. стали власністю Енгельгардтів.

Енгельгардти примушували кріпаків працювати на себе з останніх сил.

Залишився в архіві запис, як Василя Демченка, кріпака пана Енгельгардта, на смерть забив батогами наглядач гуральні Шлюневський за те, що кріпак спізнився на роботу через хворобу жінки. Суд розглянув справу й обмежився таким «вироком»: «Самое наказание произведено не жестоко, ибо при освидетельствовании трупа особенных знаков не найдено, и при том, дабы Шлюневский имел намерение злостно вредить крепостному Демченку, не оказывается, а видно, что увлёкся излишним в соревновании по должности и Демченка наказал за вину».

Управитель Кирилівського маєтку дворянин Чайковський не відставав від Шлюневського, на що звернув увагу навіть генерал-губернатор Бібіков: «Дворянин Чайковский жестоко обращался с крестьянами, неаккуратно рассчитывался с ними за переработанную барщину так, что крестьяне собираются целыми полками и объезжают по три-четыре дня, пока получат следуемые деньги; книжки неаккуратно ведёт, общественный хлеб употребляет на выкурку вина, собранные крестьянские податки расходует на свои надобности. Кроме того, этот Чайковский, не давая подчинённым экономическим служителям инструкций наказывать крестьян, требует от них и словесно приказывает соблюдать неумеренную строгость в отношении с крестьянами, угрожая лишением должности, с какого поводу происходят смертные случаи».

Селяни проти безрадісного кріпацького стану. Погляд з прийдешніх часів

З року в рік Кирилівка убожіла. Селяни поодинці і навіть цілими селами тікали від своїх поміщиків. У листі з кирилівського маєтку про втечі від остогидлої панщини писалось: «Один из крестьян с начала весны и через целое лето находился в бродяжничестве, единственно дабы во время уборки хлеба уклониться от отработки барщины; другие же бывали по два года в самовольной отлучке».

Досить часто на Київщині, і зокрема на батьківщині Тараса Шевченка, відбувалися повстання кріпаків. Горіли панські маєтки, море крові пролилося в часи повстання, відомого під назвою Коліївщина. Прокотилася хвиля кривавих боїв у шевченківських селах: Вільшаній, Кирилівці, Лисянці. 1818 р. у моринському лісі в сутичці між загоном царських військ і озброєними кріпаками забито трьох солдатів, вісімнадцять кріпаків та багатьох поранено.

Землі навколо Кирилівки після смерті В. Енгельгардта перейшли до його сина Павла Васильовича, в якого Тарас Григорович був козачком, пізніше перейшли до поміщика Фльорковського, а потім до цукрозаводчика Терещенка.

З наведених матеріалів путівника запозичено лише змістовну історичну довідку. Змушені, – на превеликий жаль, у зв’язку з посиланням тільки на неї, – щиро порадити читачеві ознайомитися зі всім надзвичайно цінним доробком невтомних співробітників Київського державного академічного музею Т. Г. Шевченко. Завдяки їх наполегливим розшукам у виданні «Шляхами великого Кобзаря» шевченкознавство збагатилось цінним описом 70 населених пунктів, крізь які пройшов Тарас Григорович Шевченко спочатку босими хлоп’ячими ногами, а потім впевненою ходою вірного й великого сина своєї безмежно любимої батьківщини.

Спогади Теофана Лебединцева про малого Тараса Шевченка

Засновник і перший редактор журналу «Киевская старина» Теофан Гаврилович Лебединцев був не лише добрим знайомим Т. Г. Шевченка в останні роки життя поета, а й вдумливим дослідником його життя. Він згадує: «…Ім’я Тараса стало відоме мені в юнацькі роки із спогадів про нього в нашій сім’ї, що стосувалися головним чином тієї пори його життя, коли до його християнського імені не прикладалося ще ніякого іншого, крім імені хлопця і погонича, коли він, не скінчивши навчання, ні в школі дячка Петра Богорського, ні в хіромантика-диякона с. Майданівки, жив кілька років на невизначеному становищі чи то наймита, чи то приймака у священика с. Кирилівки о. Григорія Кошиця. Сім’я цього сусіда була близько знайома з нами, і якщо, наприклад, приїжджав до нас у гості о. Григорій із своєю дружиною… то їхньою широкохвостою буланою кобилою найчастіше правив Тарас, майбутній український поет, він же годував її у нашій стайні й водив на водопій до Нечитайлового ставка. На тій самій кобилі привозив він сина о. Григорія Яся на навчання у Богуслав і згодом у Київ, а іноді возив сливи, яблука чи дині на продаж у сусідні містечка Бурти і Шполу, щоразу проїжджаючи через наше село. Під час одного з таких переїздів Тараса і Яся на Нечайловому містку «спіткала лиха година»: чи віз, а чи місток підломився, не пам’ятаю, тільки сливи висипалися з воза у той ставок, у якому й курці втопитися було не можна, але