Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко

У цьому селі розповіли Тарасу Григоровичу про трагедію, що сталася з юною Катеринкою, яку віддали заміж за п’яницю, крадія й шибенника графа Мордатого.

«Через несколько дней я был уже в Киеве, и, поклонившись святым угодникам печерским, в тот же день посетил я Кирилловский монастырь. И увы! Лучше было б не посещать его. Я слишком убедился в горькой истине печального этого рассказа, так неотрадно приветствовавшего меня на моей милой родине»336.

«У Вільні, городі преславнім…»

Про життя Тараса Григоровича в незабутній Литві не так багато матеріалів. Між тим, вони суттєво допомагають уточнити шлях Шевченка до вершин мистецтва. Адже перед тим, як стати учнем знаменитого К. П. Брюллова, юний Тарас пройшов школу видатного литовського майстра Йонаса Рустемаса337. Навряд чи можна заперечити, що саме навчання у Вільно допомогло Шевченкові зробити потрібний впевнений крок до Петербурзької академії мистецтв. Між тим, про це чомусь майже не пишуть.

Не можна не відзначити й того, що перебування у волелюбному краї опалило Тараса Григоровича загравою революційних повстань, які могутніми хвилями раз у раз прокочувалися європейськими теренами в Шевченківську добу. Воно збагатило Шевченка й глибокими особистими переживаннями. Саме про цей – хронологічно короткий, але важливий етап у недовгому житті великого українця йдеться у художньо-документальному диптиху, названому за шевченківським твором: «У Вільні, городі преславнім». Він складається з повісті російського автора Георгія Метельського «Провесінь над Вілією» та художньо-документального есе українського дослідника й поета Анатолія Непокупного «Балтійські зорі Тараса».

Коли йдеться про людину – непересічного творця, чи не найбільш показовим і важливим є питання: коли й чому в своїй творчості він повертається до тієї або іншої події у власному житті. Після того як минуло майже десятиліття з часу приїзду й перебування у Вільно, в далекому Кос-Аралі «державний ворог», засланий у далекі степи, що тоді йменувалися «киргизькими», рядовий солдат Шевченко згадав про знаменні події в Литві.

Кріпак Шевченко знайомиться з вільною Дунею Гусаковською

Вкарбувалася йому в душу й пережита у Вільно любов до місцевої дівчини Дуні (Ядвіги) Гусаковської. Цьому присвятив кілька сторінок автор першої частини диптиху Г. Метельський.

Познайомилися хлопець і дівчина в костелі Святої Анни, куди Тараса привело прагнення познайомитися з внутрішнім убранством цієї чарівної будівлі (котра кілька років тому вразила й французького імператора Наполеона).

«Тарас побожно увійшов під холодне кам’яне склепіння…

До кінця служби було ще далеко, коли, протиснувшись через юрбу молільників, уперед вийшла дівчина і одразу ж опустилася на коліна трохи ліворуч від Тараса. «Де я бачив її?» – подумав Тарас і враз згадав: у будуарі в пані Софії Григорівни. Вона приносила від кравчині сукню, а потім підшивала… Він згадав, що дівчину звати Дзюня, і вже не спускав з неї зацікавленого погляду.

Коли закінчилася служба, Тарас пішов слідом, намагаючись не втратити її з поля зору; на ній була червона хустинка, і це допомогло йому. Дзюня підійшла до розп’яття, що висіло біля входу, опустила в чашу з водою два пальці і перехрестилась.

Тарас вибрався з костьолу раніше, побачив, як вона вийшла, хотів підійти до неї, але злякався й не підійшов.

І раптом дівчина посміхнулась і сама підійшла до Тараса. З нагоди свята в костелі горіло кілька каганців, і їхнє світло падало Тарасові на обличчя.

– Здрастуй, козачку! – сказала Дзюня. – Я тебе відразу впізнала… А ти мене?

– Я тебе перший упізнав, іще в костьолі, – відповів Тарас. – Весь час дивився на тебе.

– І заважав мені молитися… Я відчувала твій погляд.

– Чого ж ти не обернулася?

– А хіба можна обертатися в костьолі? – спитала вона суворо. – Тебе Тарасом звати, я не забула?

– Не забула… А тебе – Дзюня. Проте я тебе зватиму по-нашому – Дуня. Гаразд?

Вона знизала плечима.

– Будь ласка, якщо тобі так хочеться… А де ти навчився розмовляти по-польськи?

– У маєтку мого пана – у Вільшані.

– Вільшана? Це Польща?

– Ні, Україна. Там я жив, а потім знадобився панові, і він пригнав мене у Вільну.

– Тобі тут погано? – спитала вона співчутливо.

– Я підневільна людина, Дуню. А де підневільній людині добре?

Вони пішли разом і біля старого будинку, де жив Енгельгардт, зупинились.

– Ти часто ходиш у цей костьол? – запитав Тарас.

– Ні, рідко. Я далеко звідси живу.

– Шкода. – Він зітхнув. – А то б я також приходив до Святої Анни.

– Ти ж православний.

– Я б приходив на тебе подивитись.

Вона посміхнулась.

– Он як? Тоді я, можливо, прийду сюди в суботу.

Давно Тарас не почувався так легко, як зараз. Йому подобалася ця дівчина, подобалась схована під червону хустку коса, маленькі руки білошвейки, які вона виймала з кишень свого дешевенького пальтечка, дрібні риси її обличчя, які він зараз, у темряві віленських вулиць, не міг бачити, але які пам’ятав іще з тієї першої зустрічі в будуарі своєї пані.

Софія Григорівна також подобалась Тарасові, але інакше, не так, як Дуня. Там було багато забороненого, він не міг, не мав права навіть у найпотаємніших думках зазіхнути на дружину свого хазяїна, не міг зазіхнути на його власність. Він цілував руку Софії Григорівни не тільки тому, що так заведено у товаристві, в якому він жив. Він цілував і руку ненависного йому Енгельгардта, не виявляючи і тіні улесливості, собачої відданості своєму панові, і не виявляючи при цьому сорому, навіть огиди.

Рука Софії Григорівни була зовсім інша, тепла, м’яка і пахла парфумами. Іноді Тарас трохи довше, ніж треба, затримував свої губи на цій руці, що пахла лавандою. Відчував при цьому коротке запаморочливе щастя. Потім це відчуття минало, і все знову ставало на свої місця – неприступна красуня пані Софія Григорівна, його зарозумілий пан з олов’яними холодними очима і він, козачок Тарас.

…Дзюня простягла Тарасові маленьку тверду натруджену руку, зовсім не таку, як у Софії Григорівни, і Тарас по-дружньому потиснув її.

– Отже, до суботи! – сказала Дзюня.

– До суботи… Якщо пан відпустить мене.

– Ти скажи, що ідеш у церкву, і він повинен відпустити тебе.

– Ти не знаєш мого пана, Дуню.

У суботу пан Енгельгардт не відпустив Тараса до вечерні і сам не пішов у недавно освячену палацову церкву – завтра рано-вранці штаб-ротмістр їхав у Київ з важливим дорученням Римського-Корсакова338, і козачок весь час був при ділі: чистив одяг пана, бігав по тютюн у крамницю Опіца, потім у флігель по Прехтеля, якому Енгельгардт давав останні розпорядження по господарству, на стайню, щоб передати повеління пана, яких завтра запрягати коней.