Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко
– Прочитай на сон грядущий десять разів «Отче наш», це цілком замінить тобі вечерню, – сказав Енгельгардт, порушивши своє правило спілкуватися з козачком тільки жестами.
Софія Григорівна не проводжала чоловіка, який від’їжджав о дев’ятій годині: вона не звикла вставати так рано.
Тарас подав панові шинелю і розчинив двері, що виходили у двір, де на Енгельгардта чекала зимова упряжка і стояв пан Прехтель; а раптом панові штаб-ротмістрові треба буде зробити нові розпорядження. Розпоряджень не надійшло. Енгельгардт кивнув домоправителю і, не глянувши ні на кучера, ні на козачка, сів на візок. Коні рвонули з місця і понесли по першому справжньому снігу, який уже пролежить до весни. Тарас полегшено зітхнув: якийсь час він не бачитиме свого пана.
Він усівся на своє звичне місце біля дверей до кабінету, запалив свічку і розгорнув книжку, яку взяв не спитавшись у бібліотечній кімнаті. Книжка називалась «Твори Василя Жуковського». Тарас уже прочитав «Ундіну», потім про єпископа і порадів, що Бог так суворо покарав багатого скнару, та ще з попівської братії. Хоч чому дивуватися! Скільки за своє коротке життя зустрічав Тарас і дяків, і попів, у яких працював з ранку до вечора й які через свою зажерливість не платили йому ні копійки.
– Здрастуй, Тарасе! – пролунало у нього над вухом.
Тарас від несподіванки здригнувся й одразу ж спробував сховати книжку, але Софія Григорівна вже побачила її і поцікавилася, що він читає.
– Жуковського? Це похвально… Якщо хочеш, я тобі підберу що-небудь іще. Тарас із вдячністю подивився на неї.
– Здрастуйте, пані Софіє Григорівно! – сказав він запізніло і поцілував їй руку.
– Павло Васильович поїхав?
– Поїхав, пані Софіє Григорівно. Певно, з годину, як поїхав.
– Так, я чула якусь метушню у дворі… Мене мучить безсоння, Тарасе.
– У мужиків безсоння не буває. Тому що натомляться за день. – Він сумно посміхнувся. – Пам’ятаю, темно, а вже у вікно стукає наглядач, кричить, щоб ішли на панщину. А спати так хочеться.
Софія Григорівна слухала мовчки, не знаючи, що сказати цьому дивному кріпакові, який читає балади Василя Жуковського і вміє малювати краще за найздібнішого богомаза.
– Поки немає Павла Васильовича, то можеш займатися чим хочеш, – сказала вона. – Малювати, читати, ходити по місту.
– Я пана Прехтеля боюся, пані Софіє Григорівно. Він вважає, що без пана штабс-ротмістра він над нами хазяїн.
– Добре, Тарасе. Я скажу домоправителю, щоб він не чіпав тебе… А зараз, коли хочеш, ходімо виберемо книжки.
Бібліотечна кімната була заставлена шафами з червоного дерева. За склом дверцят тьмяно поблискували золотом і сріблом корінці палітурок. Руссо, Вольтер, Річардсон, Сервантес, Бокаччо, Дефо і поряд Ломоносов, Державін, Жуковський, Пушкін. Тарасові очі розбіглись. В одній із шаф стояли підручники із фортифікації, математики та інших предметів, які свого часу вивчав у корпусі Енгельгардт.
– Шкода, що ти не знаєш французької, я б тобі запропонувала ось це… – Софія Григорівна дістала з полиці «Сповідь» Руссо.
– Я вже трішечки розумію, – Тарас посміхнувся. – Мадемуазель Мадлен…
– Тебе вчить… Дивись не закохайся в неї!.. – Софія Григорівна жартівливо насварилася пальцем. – Хоч вона ж погануля і не може подобатись чоловікам.
Тарас згадав, якими очима дивився на гувернантку Павло Васильович, хотів заперечити, але розважливо промовчав.
Софія Григорівна продовжувала говорити про те, про се. В її присутності Тарас почувався вільно, не було тієї скутості, настороженого чекання, які він відчував у присутності пана.
– Це тобі нецікаво, – сказала Софія Григорівна, помітивши, що Тарас узяв якусь книгу із шафи з підручниками…
– Що ви, пані Софіє Григорівно. Це ж посібник із малювання.
– Так?.. Візьми, коли хочеш, та хіба можна по книжці навчитись малювати, ліпити, писати музику і вірші? Для цього потрібен талант, а не книжка… І ще гарний вчитель. Увечері до мене повинен зазирнути професор Рустем, я поговорю з ним про тебе.
Користуючись тим, що над ним не була занесена палиця Енгельгардта, він вирішив заглянути у вітальню, де висіли два портрети, намальовані Рустемом. Це про них говорила Софія Григорівна перед балом.
Стіни вітальні були оббиті полотняними шпалерами, зітканими у Вільшані кріпосними дівчатами, а столи, столики, два дивани, крісло і стільці були такі розкішні, що Тарас засумнівався – чи можна ними користуватися, чи всю цю розкіш поставлено лише для краси. Усе-таки він сів у глибоке крісло і відразу потонув у ньому. Сидіти було незвично. Тарас зітхнув, згадавши дубову лаву у рідній хаті, і подумав, що якби раптом трапилось диво, і йому дали право вибирати, на чому сидіти – на твердій лавці в Кирилівці чи в цьому м’якому кріслі, – він, звичайно ж, вибрав би свою лаву.
Картин у вітальні висіло кілька, усі в позолочених великих рамах. На найвиднішому місці красувався портрет до пояса якогось пана, що здався Тарасу знайомим. Художник, напевно, був сердитий на цю людину. З полотна дивився похмурий, старезний дід у круглій шапочці на лисій голові і в парчевім халаті, перетягненому поясом з китицями. У кривому перекошеному роті самотньо стирчав довгий жовтий зуб. Венозні руки були молитовно складені на грудях, немов старий просив прощення за все, вчинене ним у житті.
Дивитися на портрет було неприємно, водночас якась сила змушувала Тараса не відривати від нього погляду.
– Милуєшся батечком Павла Васильовича? – почувся знайомий голос, і Тарас збентежився, підхопився з крісла.
– Пробачте, пані Софіє Григорівно…
– Ось Павло Васильович на старості літ буде таким же, – продовжувала вона, і в її голосі Тарас не вловив особливого жалю.
Юний Тарас прагне вчитись художньої майстерності
– Це пан Рустем малював? – запитав Тарас.
– Ні, – сказала Софія Григорівна. – Це іншого художника. А Рустем на отій стіні. – Вона показала рукою на два портрети, що висіли поряд. – Сам художник і його молода дружина.
З портрета дивилась молода повногруда пухкенька жінка із серйозним виразом на рум’яному обличчі простолюдинки. Рустем теж не мав панського вигляду і нагадав Тарасові цигана з Тарасівки: такі самі товсті м’ясисті губи, волосся, що стирчить урізнобіч, орлиний ніс.
– Він прийде до вас сьогодні в гості? – спитав Тарас. – Так хочеться хоч одним оком подивитися на справжнього художника.
Софія Григорівна посміхнулась.
– Гаразд, Тарасе. Я познайомлю тебе з Рустемом.
…Тарас ледве дочекався вечора. Він навіть побоявся вийти в челядню, пообідати, – а раптом у цей час Софія Григорівна покличе його знайомитись з Рустемом? Який він, цей Рустем? Пихатий? Добрий? Злий?.. Ні, судячи з портрета, він не
