Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко

Щоб цього не знала мати,

Звичайне побратись, —

Бо не можна ради дати,

Що то за проклята!

Мов змальована, сиділа

До самої ночі

Перед вікном і втирала

Заплакані очі.

Бо й вона таки любила —

І страх як любила!

Та на бульвар виходила

І в школу ходила

Усе з батьком, то й не можна

Було ради дати.

І банкир якийсь із Любська343

Жидівочку сватав.

Що ж тут на світі робити?

Хоч іти топитись

До Закрету, не хочеться

Без жидівки жити

Студентові. А жид старий

Ніби теє знає,

Дочку свою одиноку

В хаті замикає,

Як іде до лавок вранці,

І найма сторожу,

Стару Рухлю. Ні, небоже,

Рухля не поможе!

Уже де вона на світі

Роман сей читала

З шовковою драбинкою —

І Рухля не знала.

Може, сама догадалась.

Тільки заходилась

Та й сплела й собі такую

І вночі спустилась

До студента на вулицю.

І де б утікати,

А вони – звичайне, діти! —

Любо цілуватись

Коло воріт заходились.

А жид ізнадвору,

Мов скажений, вибігає

З сокирою! Горе!

Горе тобі, стара мати!

Нема твого сина:

На улиці валяється

Убита дитина,

Убитая жидовином.

Горе тобі, мати!

Жидівочка… Де та сила

Взялася в дитяти?

Вихватила ту сокиру

І батькові в груди

Аж по обух вгородила.

Отаке-то чудо

У тім місті преславному,

У тій Вільні сталось.

Дивувались довго люди,

Де вона сховалась,

Жидівочка та гадюча,

Що батька убила.

А вона вночі любенько

В Вілії втопилась,

Бо знайшли її в Закреті,

Там і поховали.

А графиня без дитини,

Сердешна, осталась;

Поїхала у Рим, кажуть,

Та десь опинилась,

Та з маркізом якимсь голим,

Кажуть, одружилась.

Може, й брешуть, бо, звичайне,

На те вони люди:

І вдовицю не забудуть,

І тую осудять!344

Нестримна воля юнака стати художником

Копітка розвідка Г. Метельського простежує місця проживання юнака Тараса – «кімнатного козачка» Енгельгардтів, котрі, служачи цареві, привезли й свого підлеглого в найзахіднішу частину тодішньої Росії.

Це був час, коли полум’я революційних заграв освіщало й сокровенні сподівання кріпацького сина Тараса Шевченка. Повстання 1830 – 1831 рр. у Королівстві Польському та Литві, будучи боротьбою поневолених народів проти соціального й національного гноблення з боку царизму, водночас являло собою частину революційного руху в Європі. Зокрема повстанню в Литві сприяло те хистке міжнародне становище, яке склалося в Європі після Липневої революції 1830 р. у Франції, бельгійської революції, що почалася в серпні того ж року під впливом французької, і, нарешті, листопадового повстання в Королівстві Польському, безпосереднім продовженням і однією з ланок якого, власне, й стали обговорювані події в Литві…

Ось дещо з хроніки того часу.

Після вибуху повстання в Королівстві Польському 10 грудня (28.ХІ) вже 13(1) грудня 1830 р. наказом царя було впроваджено воєнний стан у Віленській та інших суміжних з Королівством губерніях. І цього ж дня за наказом Римського-Корсакова з віленського арсеналу запаси арсеналу було вивезено до більш безпечного місця – Дінабурга (Даугавпілс, Латвія). Через тиждень було заборонено будь-яке сполучення між жителями Литви та Королівства Польського. Наступного дня 21(9) грудня в циркулярі цивільного губернатора Горна поліцмейстери міст Віленської губернії та земські справники були попереджені про те, що готується повстання.

Якщо до цього додати, що генерал-майор Обручов345, командир 3-ї піхотної дивізії в один і той самий день, 6 грудня (24 листопада) пропонував фельдмаршалу (командуючому) 1-ї армії Сакену закрити Віленський університет та видав наказ про зміцнення віленського гарнізону двома полками та двома артилерійськими ротами з батареями, то загальна ситуація у Вільні та Литві напередодні увільнення Римського-Корсакова стане досить ясною.

З кожним днем становище ставало дедалі напруженішим, і в цих умовах царський уряд не міг більше розраховувати на 77-річного генерала на посаді військового губернатора.

У листі від 24 грудня 1830 р., адресованому Римському-Корсакову, Микола І писав: «Сучасне становище губерній, суміжних з Королівством Польським, покладає на тих, хто начальствує в них, дуже складні обов’язки, пов’язані з частими роз’їздами та особливими зусиллями… побоюючись, щоб надмірні зусилля при роках ваших не мали несприятливого впливу на ваше здоров’я, я визнав за благо призначити вам коло дій не таке обтяжливе… У цьому переконанні, увільнивши вас від посади литовського військового губернатора і призначивши членом Державної ради, я цілковито впевнений, що ви в цьому новому званні принесете всю ту користь, якої я чекаю…»

Наведений документ визначив подальшу долю не тільки Римського-Корсакова, але водночас і його ад’ютанта. Усього за 18 днів до цього, 6 грудня, за імператорським наказом ад’ютанта литовського військового губернатора штабс-капітана Енгельгардта було підвищено у званні – він став ротмістром «із залишенням на попередній посаді». Однак тепер враз було скасовано й саму посаду, так що новоспечений ротмістр залишався, як то кажуть, у пришвах.

28 грудня Римський-Корсаков у зв’язку із своїм новим призначенням віддає відповідні розпорядження місцевим владам у Вільні.

29 грудня новопризначений тимчасовий віленський та гродненський військовий губернатор генерал-лейтенант М. С. Храповицький приступив до виконання своїх обов’язків…

Довгі роки служби у Вільні для Римського-Корсакова скінчилися, для його ад’ютанта закінчувалися теж. До того, як Енгельгардт покине столицю Литви, лишалося трохи більше місяця.

Уже при новому військовому губернаторові Храповицькому йшла інтенсивна підготовка до війни з повстанцями Королівства Польського. У цей час на Литву покладалося завдання значною мірою забезпечити постачання армії провіантом та фуражем. Унаслідок розпорядження військових властей від 12.І.1831 р. (31.ХІІ.1830 р.) про випічку сухарів, у Вільні цим мали займатися не лише в пекарнях, але й в усіх міських будинках та монастирях. Отже, безсумнівно, що такі сухарі готувались і в будинку Перцовича-Клячки ще до від’їзду звідти Шевченка.

Наступний документ аналогічного характеру від 15(3).І.1831 р. вимагав розширити військовий госпіталь у Вільні з 300 до 1200 місць. Отже (так і хочеться вжити Шевченкові слова, щоправда, сказані ним у зв’язку з Віленським університетом): «Тойді здоровийпрездоровий / зробили з його лазарет…»

А тим часом до повстання в Литві готувались і його майбутні учасники. Так, у Вільні, напевно, в кінці січня 1831 р. для організації повстання у Литві та Білорусії було створено таємний Верховний комітет. Продовжували поширюватись надіслані з Королівства Польського відозви та прокламації із закликом скинути ярмо самодержавства та приєднатися до польських братів.

5 лютого (24 січня) 1831 р. російська армія вступила в межі Королівства Польського. 25(13) березня того ж року почалося повстання в Литві.

У проміжку між цими двома подіями П. В. Енгельгардт залишив Вільно й переїхав