Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко

Перед новим 1831 роком Римський-Корсаков підписав своє останнє розпорядження, після чого відбув з Вільни. Коли вдалині затих дзвін бубонців, Енгельгардт зітхнув.

– Найбездарніший дідуган, – сказав він сам собі. – Розвалив губернію, а в результаті став членом Державної ради. Втім, дурням щастить.

Енгельгардти виїхали за кілька тижнів.

Знову, як тоді у Вільшані, перед будинком вишикувалась челядь, коли в дверях показався пан Енгельгардт, схилилась у глибокому поклоні.

– Щасливої дороги, ясновельможний пане!..

За паном вийшла Софія Григорівна, няня з маленьким Васею, покоївка мадемуазель Мадлен. Їм челядь також вклонялась. Городяни, які стояли віддалік від вулиці, з цікавістю спостерігали цю сцену.

Тараса серед челяді не було, він востаннє допомагав своїм панам.

– Прощавай, Тарасе, – сказала Софія Григорівна. – Тепер ми побачимось нескоро, уже в Петербурзі.

– До побачення, пані Софіє Григорівно. – Тарас поцілував простягнуту руку. – Щасливо вам добратися!

Вона полізла в гаманець і сунула Тарасові в кулак дрібну монетку.

– Купи собі що-небудь.

– Дякую вам, пані Софіє Григорівно!

– Ви не вважаєте, баронесо, що ваше прощання з козачком затяглося? – Енгельгардт перевів погляд з дружини на козачка. – Забирайся геть!

Одразу ж по від’їзді панів у двір прибув загін солдат, які звичайно супроводжували до в’язниці арештантів. Конвойний офіцер з осетинів звелів усій челяді вишикуватися в один ряд, чоловікам спереду, жінкам у хвості, і дістав з кишені заяложений аркуш паперу.

– Нечипуренко? – Офіцер заглянув у список. – Де тут Нечипуренко? Меліхов?.. Шевченко?

– Тут, пане офіцер!..

– Письменчук!

Ніхто не відізвався.

Офіцер закінчив перекличку і тричі перелічив усіх дворових. Не вистачало одного Івана Письменчука.

– Цей холоп був не дуже надійним, пане офіцер, – поскаржився домоправитель.

«Невже Іван втік?» – подумав Тарас, і йому раптом стало кривдно за себе. Була можливість піти разом з Дунею, а він не пішов, залишився.

На вулицю вже нікого не випускали, біля воріт стояв літній солдат з гвинтівкою.

У дорогу вирушали вранці. Усю ніч ішов мокрий сніг, лапаті сніжинки падали на ще теплу багнюку і танули.

Усю челядь знову вишикували і перелічили.

– У дорозі не бешкетувати, не відлучатись, буду стріляти! – попередив офіцер.

Несподівано у брамі з’явився Рустем і попросив покликати Тараса.

– Не дозволено, ласкавий пане, – відповів вартовий.

Професор Рустем прийшов попрощатись з Шевченком

– Та як ти смієш! – Рустем розгнівався. – Перед тобою професор університету, дійсний статський радник!

– Тоді інша справа, пане раднику… Шевченко! – крикнув він. – Ходи сюди!

– Здрастуй, Тарасе! – сказав Рустем. – Щойно дізнався, що тебе відправляють, і прийшов попрощатись, – він притишив голос. – І передати привіт від Гната.

– Від Гната? – перепитав Тарас. – Де він – тут? там?

Рустем багатозначно скосив очі:

– Уже там…

– Він мені свій револьвер залишив. Віддав сховати, коли обшук був, а потім не прийшов.

– А ти його куди подів?

– Он у тому дуплі лежить. – Тарас показав очима на стару липу, яка росла біля стайні. – Бачите?

– Бачу… Його, мабуть, треба забрати, може, ще комусь знадобиться.

– Правильно, Іване Францовичу!

Підійшов конвойний офіцер і з подивом уп’яв очі в обірваного дворового слугу, з яким бесідував поважний старий у багатій шубі і червоній турецькій шапочці.

– Десять на підводі, останнім іти пішки! – розпорядився офіцер.

– Мені пора, пане Рустеме, – сказав Тарас.

– Прощавай, Тарасе… Ти іноді згадуватимеш свого старого професора?

– Згадуватиму, пане Рустеме… Я весь свій вік пам’ятатиму вас. І вашу пораду шість років рисувати олівцем і шість місяців малювати фарбами.

– І тоді ти станеш хорошим живописцем…

– Шевченко, кончай розмову! – прикрикнув офіцер.

Тарас схопив Рустемову руку і спробував поцілувати, але Рустем відсмикнув її.

– Ніколи не будь рабом, Тарасе!

– Кро-оком руш! – подав команду офіцер.

Візники смикнули за віжки, напружились коні, зрушуючи з місця важкі вози, на які сіли найслабші чоловіки і жінки. Тарас разом з іншими дворовими пішов поряд.

Рустем стояв на узбіччі й махав рукою, доки валка з конвойними не зникла за поворотом…

Тарасові хотілось плакати. Він опустив голову на груди і нестямно крокував, тримаючись за край підводи. Вітер наскрізь продував його легку, не по сезону одежину. Через благенький чобіт одразу набралася вода.

Попереду було вісімсот верст важкої дороги»353.

Перше перебування Тараса Григоровича Шевченка в Петербурзі. На шляху до волі

Земляк Шевченка І. М. Сошенко ініціює боротьбу за визволення Тараса з кріпацтва

Демократична петербурзька українська громадськість та їх добрі знайомі виявляли зростаючий зацікавлений інтерес до творчості юного Тараса. Яскравий приклад цього виявить учень Академії мистецтв земляк Тараса – Іван Максимович Сошенко354. В біографічній книзі про цього художника, яка належить І. М. Чалому, вміщено чимало цікавих спогадів Сошенка, присвячених Шевченку. Наведемо один з них: «Он был пуглив и застенчив. С первого дня нашего с ним знакомства я в нём заметил сильное желание учиться живописи. Он стал бывать у меня по праздникам, потому что в будни мне было некогда, да и его хозяин не отпускал. Во время таких посещений Тарас урывками сообщил мне некоторые эпизоды из своего невесёлого прошлого и почти всегда завершал свою речь ропотом на судьбу.

Меня до глубины души тронула жалкая участь молодого человека, но помочь ему я был не в состоянии. Да и чем мог пособить его горю я, бедный труженик-маляр, работающий беспрерывно из-за куска насущного хлеба, без связей, без денег, без протекций? А спасти даровитого юношу нужно было во что бы то ни стало.

В это время я был довольно близко знаком с известным нашим малороссийским писателем Гребёнкою, с которым прежде всего посоветовался, каким образом помочь нашему земляку. Гребёнка принял к сердцу моё предложение, стал часто приглашать Тараса к себе, давал ему для чтения книги, сообщал полезные сведения и проч. Потом я представил Тараса конференц-секретарю Академии В. И. Григоровичу с убедительнейшей просьбой – освободить его от жалкой участи крепостного. Григорович вместе с придворным живописцем Венециановым представили Шевченка Жуковскому, который горячо принялся за решение вопроса о его освобождении от власти помещика.

Юнака-вольнодумця врятовано від жорстокого покарання різками

Около этого времени, в одни из каникул, я был приглашён домоправителем Шевченкова барина Прехтелем355 (с которым я познакомился ещё в Ольшаной) перебраться к нему на Моховую улицу. Господа уехали на дачу, и я расположился там с комфортом. Тарас не переставал навещать меня и здесь. Посещения его весьма не нравились Прехтелю: он возненавидел Тараса за его вольные речи в присутствии дворовых, которые, наслушавшись либерала, и сами начали вольничать с дворецким и заявлять ему о своих человеческих правах. Взбешённый Прехтель решился проучить либерала-крепака. И вот, с субботы на воскресенье, кучеру приказано было приготовить