Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко

Дуже добре тоді жилося! Що то за добряча, що за щира людина був отой Штернберг! Боже мій, як згадаю, як то гарно, як весело було товаришувати з ним! Оце було гуляєм, гуляєм на градані, а товариство, малярі, нам назустріч, то один, то двойко, та й назбирається чималий гурт. От ми намовимось, куди звертать, та й підем – або до кого з товаришів, або в академію, в майстерні, пробалакать вечір, – іноді було і Брюллов опиниться серед нашого гурту, та люба, та щира розмова, як те море, грає, золотом горить на сонці, гомонить та блискотить, так ми гучно та весело гайнуєм час бесідою. А як коли посідаєм на човники та дмухнуємо було на вольні острови! Раз якось намовились з Брюлловим погулять-рисувать, захотіли вже і по чарочці, на пристані коло академії сіли в човник, Брюллов, я, Штернберг і Михайлов360, і поплили… А день – не день, а рай божий, ясний, тихий та веселий… Тільки чути рітень (sic) жайвороній! Перевожчик добре гнав човен, доплили острова, висіли, а йому дали два карбованці, й випроводили додому, наказавши йому, щоб приплив за нами перед вечором. Ото ми й розташувались… І що то за день був золотий! І рисували, і читали, бо Брюллов дуже любив читання: оце було, як дома малює, то щоб хто-небудь читав йому, а він слуха та малює. Або як занедужа та лежить на ліжку, то теж щоб читали йому. І розмовляли, і співали, і пили по чарочці та заїдали усячиною. І дуже, дуже веселі були! От уже й вечоріє, і вечір, а перевожчика – нема; уже й ніч, а його не чуть… Коли, якраз опівночі, чуємо – плескоче веслами по воді, аж гульк – пливе човник до нашого берега… Приплив, а відтіля знялось три чоловіка, виступили на остров двоє з клунками, а третій з сапетиком361 у руках. То наше товариство: вони увечері вештались по лісу, на другому боці, та з того берега розчули наш галас, та ударились до Петербурга, захопили з собою всякої злагоди на човник та й прилаштувались до нас… От – ніч іще сталася нам яснішою, і сон розігнався… А вранці, дивимось – ще три човники прибились до нас з товариством: вони прочули, що ми на вольнім розволлі з Брюлловим бенкетуєм, та цілісінькою батавою злаштувались додать нам і – додали: привезли з собою кашовара з усякою знадобою і самоварами і – чого там не було… І знову таку бесіду зачинили, що й досі гикається, як згадаєш, чого там не переговорили… Що ще до Адама було, то й те згадували! та отак ми – два дні з ясним сонечком і дві ночі з білолицим місяцем, укупці, проярмаркували, а на третій, увечері, поплили додому спочивать. А про перевожчика дознали, що він за два карбованця упився, а про нас і забув… Боже-батьку, як згадаєш оте життя вольне, молоде, веселе! Наче сонця освіт розсвіте чорну хмару, осяє мою сумну душу, серце зрадіє, обновиться, як та божа веселочка після тучі-грому, від ясного сонечка і ріє в високості! – І туман хмари-думи, як та павутина, спадуть з мозгу.

А зимою частенько траплялось сидіти без копійки в холодних майстернях: ні в його, ні в мене нема ані півшеляга у кишені…»362

Шевченко з друзями по Академії мистецтв навчаються у «великого Брюллова»

Федір Павлович Пономарьов363 – інший співучень Тараса Григоровича по Академії мистецтв, згадує: «Я был с Шевченком самый близкий друг. В конце 1830-х и в начале 1840-х годов мы были неразлучны почти ежедневно. Он жил на Острову, в 5-й линии, дом Аренста, а я в Академии художеств, где имел мастерскую, данную мне за успехи в рисовании и лепке. Эта мастерская (бывшая старая церковная ризница) состояла из одной комнаты с антресолями… Рядом с моею мастерской находилась мастерская художника Петра Степановича Петровского364, работавшего над программою «Агарь в пустыне». Мы с Тарасом, подобно Петровскому – ученики Брюллова, часто посещали его, наблюдая за его работой. Однажды Петровский слезно жаловался нам на затруднение к окончанию картины: оно заключалось в приискании большой птицы для скопирования крыльев ангела. Где её найти? Мы с Шевченко искренне сочувствовали горю товарища, но от наших сетований ему легче не было, и ангел-утешитель Агари оставался без крыл. Помимо этого общего, так сказать, горя, мы все трое тужили на пустоту наших желудков, так как сидели без куска хлеба, не имея ни гроша наличных и ни на полушку кредита. Петровский предложил нам идти обедать к его старушке-матери на Пески. Предложение заманчивое; но путешествие с Острова на Пески и обратно, заняв у нас время, могло заставить нас опоздать к вечерним рисовальным классам, которые начинались в 5 часов вечера. Отказались мы от радушного предложения Петровского; он отправился один, а мы с Тарасом, оставшись у него в мастерской, с голодухи принялись «спевать» малороссийские песни, вопреки словам дедушки Крылова, «кому же в ум придёт на желудок петь голодный!». От матери Петровский возвратился сытый да ещё и с рублём серебра в кармане: старушка отдала ему последние деньги на покупку живого гуся для копирования крыльев ангела. Проголодавшемуся Тарасу пришла в голову злая мысль: мигнув мне запереть дверь и держать Петровского за руки, он моментально вынул у него из кармана целковый!.. Взяв фуражки, мы пустились бежать по академическим коридорам; Петровский бежал за нами, умоляя возвратить ему отнятые деньги! Так и пробежали мы до 6-й линии, прямёхонько в трактир «Рим». Здесь Шевченко скомандовал подать себе рюмку «горилки», заказал две порции бифстексу и бросил рубль буфетчику. Бедняк Петровский волей-неволей, но закусил с нами, а там мы отправились в наши рисовальные классы.

По возвращению из них, сидя вечером в моей мастерской, мы с Шевченко толковали, чем бы помочь Петровскому. Вдруг Тарас громко захохотал:

– Чего ты дурень, так зеваешь? – сказал он. – Ходим на охоту да Петровскому поможем.

– Чем?

– Увидишь. Да ходим же сейчас.

Дело в том, что у помощника полицмейстера Академии Соколова был на заднем дворе небольщой табунок гусей. Мы с Шевченкой, накрыв одного шинелью и зажав ему клюв, потащили его в мастерскую Петровского.