Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко

Рустем перебив її.

– Ніякої плати мені не треба, Софіє Григорівно. – Він помовчав. – Доля цього хлопця мені чимсь нагадує мою власну…

Цю ніч Тарас спав погано. Думка про те, що завтра він піде у майстерню великого майстра, що стане його учнем, хай не студентом, як інші, а просто любителем, який мріє зайнятися живописом і малюнком, ця думка не давала йому заснути. Він вчитиметься улюбленої справи! Чи це не щастя? Чи це не фортуна, яка раптом повернулася до нього обличчям? І що означають слова Рустема про те, що його і Тарасова долі схожі? Хто всетаки цей Рустем?

Час до обіду тягся для Тараса нестерпно довго, і він був радий, коли Софія Григорівна послала його із запискою до професора Пелікана, ректора університету і одночасно лікаря, який лікував у Вільні багатьох високопоставлених осіб. Іти було зовсім недалеко, але Тарас не поспішав і пішов у обхід занесеними снігом вулицями. Снігу ніхто не прибирав, і він прикрив звалища сміття на вулицях і в дворах. Непролазна осіння багнюка на вулицях замерзла, і місто мало чистий і навіть ошатний вигляд.

На Ятковій вулиці, одній із небагатьох, де за наказом короля Владислава IV могли жити євреї, зустрілась жалобна процесія. На однокінному возі дуже швидко везли якусь подобу закритої скрині, очевидно, труну, за якою, стогнучи і плачучи, майже бігли одягнуті в чорне родичі і плакальниці. Тарасові стало жаль цієї незнайомої людини. Ось вона померла, її везуть на іудейське кладовище, а в Тараса такий щасливий день: він піде на урок до самого професора Рустема!

На сусідній вулиці жваво йшла торгівля сіллю, дьогтем, хомутами, рибою, борошном, оливками – чого тут тільки не було! Втім, жваво лише пропонували товар, що ж стосується покупців, то вони брали розважливо, торгувались, багатіїв тут не було, і ті, хто купував, лічили кожну копійку. Ціни були досить високі, принаймні вони здавались такими Тарасові, в якого взагалі не водилися гроші: фунт хліба – дві копійки, фунт м’яса – чотири, глечик схожого на пиво напою – два шеляги. За паюсну ікру, яку регулярно їв за сніданком пан Енгельгардт, взагалі заломили неймовірну ціну – двадцять п’ять копійок за фунт.

Тарас пройшовся всією вулицею, забудованою з обох кінців бідними крамничками, в яких, проте, можна було придбати все, – від окосту і сьомги до кругів голландського сиру і пляшок іспанського вина.

Тарас із цікавістю дивився на строкату юрбу, на господарів, які, ще здалеку намітивши жертву, самовіддано кидались за нею, випереджаючи конкурентів. Зараз у поле зору потрапив літній господар тютюнової крамниці, який перегородив шлях пихатому франтові в модному пальті і капелюсі, одягнутому трохи набік.

– Є гарні гаванські сигари! – вигукнув господар.

– Відчепіться, мені ніколи! – пролунав у відповідь роздратований голос франта.

– Як такому видному панові і не потрібні гаванські сигари? – здивувався продавець.

– Дайте мені спокій, я не курю…

Господар прикро похитав головою і трохи відстав від франта, але тут-таки отямився і знову кинувся за ним.

…Нарешті Тарас дістався квартири Пелікана і смикнув за ручку дзвінка, що висіла біля парадного входу. У передпокої, куди його впустив служник, пахло ліками і травами. Тарас передав служникові записку і почав роздивлятись розвішані на стінах кольорові малюнки серця, легень, нирок. У кутку стояв скелет людини з опущеними руками. Ці руки легко хитнулись, коли гамірно розчинились двері, і в передпокій вийшов сам господар, моложавий, лисіючий, з довгим похмурим обличчям і довгими пальцями, які здались Тарасові схожими на пальці скелета, що стояв у кутку.

– Це ти від Софії Григорівни? – спитав Пелікан, і Тарас нахилив голову у відповідь. – Листа не буде. Передай баронесі на словах, що я обов’язково виконаю її прохання.

Він порився у гаманці, дістав п’ятака і дав його Тарасові.

Мабуть, ні про кого в університеті не ходило стільки суперечливих чуток, як про теперішнього ректора Венцеслава Венцеславовича Пелікана. «У нього відкрите обличчя, весела вдача, він чесний, добрий і великодушний», – казали одні. «Це п’яниця і розпусник, картяр і новосільцевський обмовник і підлабузник», – казали інші. Проте всі сходились на одному в оцінці Пелікана як лікаря: рівних йому хірургів у Вільні не було.

Тарас починає навчання у Рустема

Точно о п’ятій Тарас переступив поріг головної будівлі університету, де містилася художня майстерня Яна (Йонаса) Рустема.

У темних коридорах, куди через вузькі вікна ледь пробивалося денне світло, шастали туди-сюди і голосно розмовляли між собою студенти. Тарас їх соромився, але, на щастя, ніхто не звернув уваги на несміливого юнака в сірому сюртучку з блискучими, надраєними звечора ґудзиками. Тарас заблукав, ходив з поверха на поверх, наштовхувався на студентів і, злякавшися, що так і не знайде Рустема, вирішив ризикнути і спитати, де майстерня. Він пропустив кількох студентів, які здалися йому занадто поважними, щоб їх можна було потурбувати, і, нарешті, побачивши зарослого веснянкуватого молодика з голубою пов’язкою на рукаві, кинувся йому навперейми і плутано пояснив, у чому справа.

– Ти від якогось пана до пана професора? – спитав студент.

Тарас зніяковів.

– Та ні, я сам від себе.

– Гаразд, ходімо. Я також у майстерню.

– Ви вчитесь у пана професора?

– Учусь… Тільки ти не називай мене на «ви», добре?

– Добре. – Тарас відчув себе вільніше. – Я хочу вчитись у пана професора… Він запросив мене…

– Запросив? – Тарасів супутник здивувався. – Отже, будемо вчитися разом… А де твій папір, олівці, туш, вугілля?

Тарас винувато знизав плечима.

– Я не взяв. – Він посоромився сказати, що нічого цього в нього немає.

– Не біда. На перший раз я тобі позичу… Як тебе звати?

– Тарас… А тебе?

– Гнат… Гнат Щедровський. Це щоб мене не плутали з іншим Гнатом – Снитком.

Стрибаючи через дві сходинки, вони піднялися на верхній поверх, пройшли довгий коридор, кудись завернули і нарешті опинились перед широко розчиненими дверима у велику залу, освітлену неяскравим західним промінням. Хтось із студентів запалював свічки у бронзових канделябрах. Свічки чаділи, високі склепінчасті стіни і стелі, колись розписані яскравим рослинним орнаментом, уже помітно почорніли.

У різних місцях зали стояли статуї – мармурові, вирізані з дерева, відлиті з бронзи. На стінах висіли картини, витримані в темних тонах, – коваль, базар, голова сивобородого старця. У великій кахляній грубі в кутку весело потріскували дрова.

На низеньких, розставлених півколом ослонах сиділи студенти з дошками на колінах і жваво перемовлялися між собою.

Усе це Тарас устиг роздивитись у ті перші хвилини, коли зайшов до зали. Хтось із цікавістю ковзнув по ньому очима, але відразу ж зайнявся своєю справою. Очевидно, новачки в майстерні були частими гістьми, і їм не дивувались.

– Проходь, проходь, не соромся, – підбадьорив Тараса Гнат. – Зараз