Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко
Якось Тарасу пощастило одержати цілий сороковець327 від одного приїжджого пана за вичищені чоботи. Коли його відвідав брат Микита, він віддав йому увесь цей нажитий капітал на дорогу. На проводах його тіла в Києві Микита зі сльозами на очах згадував про це: «Що то за добра душа була! Я таки бив його маленьким, та й здорово бив, а він, покійник, оддав мені посліднє!»
«Кімнатний живописець»
Коли скінчилася перевірка майбутніх дворових, склали список із зазначенням здібностей і вдачі кожного хлопчика. Тарас у цьому списку був записаний як придатний на «кімнатного живописця». Цю перелікову відомість у вигляді накладної, яку звичайно дають візникові, який доставляє товари у різні місця Російської імперії, відправляли до пана разом з його рухомою власністю.
Але, як нам відомо, атестація управителя не врятувала Тараса від тикової куртки: з якихось своїх міркувань пан повернув його в кімнатні козачки. На щастя, і ця нова посада була лише тимчасовим випробуванням; і на цьому новому для себе місці, як і на кухні у Вільшаній, його не покидала пристрасть до живопису, завдавши йому чимало горя. Кочівне життя пана по ярмарках різних західних міст і містечок мало не як ремонтера закінчилось, мабуть, у зв’язку із підвищенням у чині, і Тараса було віддано в науку до кімнатного живописця у Варшаві328. Хазяїн, помітивши в свого учня незвичайні здібності до живопису і не спромігшись навчити його нічого путнього, крім розмальовування стель і стін, а іноді й парканів, був такий добросовісний, що, як тільки минув рік, він, прийшовши до пана за домовленою платою, прямо висловив йому, якої він думки про молодого кріпака. За порадою цього доброго маляра Тараса віддали до відомого тоді в місті портретиста, нащадка знаменитого дамського живописця катерининських часів – Лампі329. Дбаючи про свої інтереси, поміщик розрахував, що від здібного кріпака можна з часом мати ще більшу вигоду, якщо він стане непоганим живописцем, і тому пішов на угоду з Лампі, який не взяв учня до себе в дім, а погодився на те, щоб той приходив. Тараса трохи причепурили і наказали ходити на уроки…
Поміщик його вийшов у відставку і переїхав до Петербурга. Разом з іншими дворовими людьми Тараса відправили до столиці по етапу за паном330. Такий спосіб переселення людей, які не зробили ніякого злочину, викликаний зайвою обережністю поміщика, щоб вони дорогою не розбіглись»331.
Етапом до Петербурга
Видавець «Южнорусских летописей» Микола Михайлович Білозерський332 на підставі зібраних ним спогадів сучасників відтворив гірку й звичну картину кріпацької недолі, яку демонстрував кожний крок Шевченка на цьому вимушеному етапі шляху до столичного Петербурга: «Шевченко, в сороковых годах, рассказывал Виктору Николаевичу Забеле, … что когда его как крепостного дворового, вели зимою по этапу… в Петербург, то у него порвался один сапог, так как отпадала подошва, и Шевченко вынужден был переменять сапоги, надевая на время один сапог на мёрзнувшую в драном сапоге ногу; эти остановки надоели этапным солдатам, и один из них ударил Шевченко по шее. Это может относиться к 1831 году…»333
Вплив рідної природи на майбутнього художника
Близький друг Тараса Григоровича Шевченка в останні роки життя поета художник Л. Жемчужников334, якого також приваблювали чудові українські краєвиди й який створив, за прикладом Шевченка, серію естампів «Живописная Украина», писав: «Тарас Шевченко родился посреди степей Днепровских, и там, с молоком матери, всосал любовь к родине, её предания, её поэтические песни. Грустная песнь носилась в убогой хате, качалась убогая колиска; мать прерывала пенье… и горячие, сердечные слёзы капали на его лицо; мать брала его на руки, повитого в лохмотья, и плелась с ним на панщину в зной и ненастье.
Подрастая немного, он уже слушал козацкие песни и рассказы старого деда – современника, а быть может, и сподвижника гайдамак, – который выводил перед его глаза кровавые сцены, полные ужаса и отваги. Всё закаливало эту душу. Жизнь его, от рождения была заполнена то горем, то драмой, то поэзией. Все житейские бедствия были для него не слухом, а действительностью; нищета и жалкая доля преследовали по пятам и его, и всё, что было ему близко. Поэтическая и действительная жизнь народа нераздельно отпечатлевались на его душе»335.
Тарас Григорович про повернення на рідну Батьківщину
«После двадцатилетних испытаний, – згадував Шевченко на засланні у своїй російськомовній повісті «Княгиня», – я немного оперился и, разумеется, полетел прямо в родимое гнездо. Вскоре передо мной засверкали давно знакомые мне беленькие хатки. Они как будто улыбались мне из тёмной зелени.
Может ли быть место в этих милых приютах нищете и её гнусным спутникам? Нет! А иначе человек был бы не человек, а простое животное. С этим сладким убеждением я проехал почти всю Черниговскую губернию, нигде не останавливаясь. С города Козельца мне нужно было взять в сторону от почтовой дороги – взглянуть поближе на мой эдем и даже выслушать сию печальную и правдивую повесть.
Город Козелец не отличается своею физиономиею от прочих своих собратий, поветовых малороссийских городов. В истории нашей он тоже не играет особенной роли, как, например, заднепрянские его товарищи, разве только, что в 16(63) году здесь была собрана знаменитая Чёрная рада. Словом городок ничем не примечательный, но проезжий, если он только не спит во время перемены лошадей или не закусывает у пана Тихоновича, то непременно полюбуется величественным храмом грандиозной архитектуры растреллевской, воздвигнутой Наталией Розумихой, родоначальницей дома графов Разумовских.
В шести верстах от г. Козельца, в селе Лемешах, в бедной хатке, на сволоке или балке, читаешь: «Сей дом соорудила раба Божия Наталия Розумиха, 1710 року Божого». А в г. Козельце, в величественном храме на мраморной доске: «Сей храм соорудила графиня Наталия Разумовская в 1742 году». Странные два памятника одной и той же строительницы!
В Козельце нанял я пару немудрых лошадок вместе с рыжим жидком и поехал себе просёлком, куда мне нужно было…
Не доезжая Трубежа, или, по-местному, Трубайла, нам показалося на косогоре село. Подъезжаем ближе – и действительно – село, только погорелое, и ничего живого на чёрной улице не видно. А за греблею, по ту сторону Трубежа, мы увидели между вербами и едва начинающими желтеть садами белые
