Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко
Де ходили гайдамаки
З святими ножами,
І ті шляхи, що він міряв
Малими ногами…306
Гіркий початок великого шляху
О. Я. Кониський, представляючи підсумок дитячих років Шевченка, не може стримати обурення та біль, коли із зрозумілою пристрастю пише: «Кинувши тепер загальним поглядом на увесь дитинний вік Тараса Шевченка, не можна нам не перейнятися глибоким вражінням і сумною думкою! Ледве чи можна вказати якого іншого ще великого поета, щоб у його був такий сумний, безрадісний, так скорботно охмарений вік дитинний, який був у нашого генія слова. Крепацька неволя вкупі з великими злиднями, сирітство, сварка, бійка, тяжке і несправедливе катовання, пекло в родині і в хаті… брудна сорочка, дірява свитина; ноги босі, голова і влітку і зимою не прикрита і повна нечисті… Голодовання і різки у дяка в школі, носіння відрами води на гору… Усе, що приголомшує людей, що знищує, нівечить у людей поривання до світа, до добра, до любові чоловіка яко брата; усе, що тушить, заливає святий огонь вищого дару, – усе оце немов навмисне згуртовалося в одну густу, аж темну, хмару і впало на Тараса Шевченка під час найліпшої доби віку людського, під час його віку дитинного. Усе, що обурює чоловіка проти людей, що озвірює і заскоринює серце, що сплоджує почуття ненависті й мстивості, – все оце, наче туман осінній, огортало дитинний вік Тарасів.
Незвичний та непереборний мужній опір маленького Тараса
Одначе такі лиходійні умови життя щоденного не підбивають під себе Тараса: він не підлягає; несвідомо і свідомо, як уміє і як спроможно йому, він з ними бореться. Він рветься з темного льоху неволі й темноти;
він шукає хоч маленьку щілинку світа в соціально моральній темряві. Вбачаючи його святі поривання і боротьбу, ми ще гірш сумуємо і вболіваємо серцем, що навкруги його не бачимо ніже єдиної поради, підмоги і підпори. Хоч би тобі один ясний промінь того сонця ласки, поради й запомоги людської, що гріє серце, бадьорить дух, надає енергії, віру в надію та веде к світу! Нема сього нічого. Сама неволя та темрява, темрява та неволя. Нехай вже маса, зневолена і зубожена, не спроможна була спостерегти іскри того «огню святого», що, жевріючи в Тарасовій природі, «дожидав рук твердих та смілих», так би й не диво було, і жаль не брав би, а то бачимо, що й людина освічена, добра, як Григорій Кошиця307, – і той не спостеріг, які високі дари Божі носило в собі те «ледащо», що наймитовало у нього за попихача. Раз, єдиний тільки раз за увесь дитинний вік блиснув був Тарасові промінь з хати хлипівського маляра, але крепацтво рукою Дмитренка поспішило швидше затулити той промінь курткою панського кухарчати.
Вимушене й рятівне чумакування Тараса
Нестерпні родинні відносини занадто гризли Тарасового батька і діда Івана. Бачили вони неминучу потребу розлучити якось пасинка з мачухою і хоч трохи притушити хатнє пекло.
Примірковали, щоб Григорій, їдучи куди під фіру в дорогу, брав з собою і Тараса, а прийде зима, віддати останнього знов до дяка в школу.
І ото влітку р. 1824 Тарас чумаковав з батьком. Згадуючи про одну таку поїздку, Тарас каже: «Виїздили ми з Гуляйполя. Я сидів на возі і дивився не на Новомиргород, що лежить в долині над Тикичем (річка), а на степ, що лежить за Тикичем, і думав… Що я тоді думав, те розгадає сам тільки Господь Бог… от ми взяли бродом, переїхали Тикич, піднялися на гору: дивлюся: знов степ, степ широкий, без краю; тільки вліворуч мріє щось похоже на гайок. Я питаю у батька: «Що то таке?» – «То, – каже він, – Дев’ята рота». Сього з мене не досить. «Що воно таке «Дев’ята рота»308? Їдемо далі – степ і степ. Ми заночовали в «Дідовій Балці». На другий день – знов той самий степ і ті самі думки дитячі…
Скорботно мені, сумно згадувати мою молодість, мій вік дитинний…»
Чи ходив Тарас в зиму в 1824 на р. 1825 до школи – жодної звістки не маємо. Певніш, що не ходив; бо зараз побачимо, що, як і сам Тарас каже, ходити до школи другим разом почав він по смерті батька. Батько його восени того ж року поїхав до Києва та в дорозі і занедужав. Нездужав він, очевидно, вельми довго, бо помер 21 березіля р. 1825.
Тепер ми виразно бачимо, що Тарас помилився, говорячи в своїй автобіографії, що після батька лишився він на восьмому році. Круглим сиротою зостався він на самім початку 12 року свого життя…
Поневіряння малого Тараса після смерті батька
«По смерті батька, – каже Тарас, – один з моїх дядьків (Павло), щоб вивести мене, сирітку в люде, взяв був до себе, щоб я за хліб влітку пас його свиней, а зимою помагав його наймитові по хазяйству».
Дійсно, як розповів і Павлів син Петро, Тарас не довгий час жив у дядька Павла і помагав у роботі по хазяйству. «Оце було, як окремо, – розповідав Петро, – на зеленому полі309, дак я і Тарас поганяємо волів; орали восьмериком. Як у добру злагоду, дак Тарас і нічого, поганяє, аби ж хоч трохи розсердився – зараз покине і піде у бур’ян, да там «фонтали» (сікавки) і робить. Батько мій, було, підкрадеться до його та й поб’є! Він тоді й зовсім покине та й піде на могилу до Пединівки у Кульбашів ліс. Той ліс від могили був з півверсти. У лісі з лопухів зробить щитку, щоб сонце не пекло, та й сидить тоді на могилі біля вітряка, а то у печеру залізе, що була на тій могилі».
Одне слово: не гаразд було жити Тарасові у дядька, він подякував дядькові і вернувся до батьківської хати. Але тут нове лихо. Мачуха Оксана сподобалася дяку Богорському, і почали вони з ним бенкетувати. «Марусю сліпу, було, вижене з хати, а сама з дяком п’є».
Тоді ото чи з власної волі, – як каже Тарас, – чи з примусу діда Івана, як розповів