Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо

Після цього у машинописі при підготовці книжки до друку у 1954 році пропущено такі слова: «Перемога альянтів над гітлеризмом звільнила окремі народи від фашистських узурпаторів, але разом із тим значна кількість народів, між ними багато щойно звільнених, потрапила в ще більш жахливе поневолення. «Червоний восьминіг» ще далі на захід просунув свої пазурі, ще міцніше затяг їх».

«Пактом Ріббентропа–Молотова», підписаним 23 серпня 1939 р., та уточненнями його таємних протоколів Берлін з Москвою поділили Східну Європу на свої відповідні сфери впливу. Після приєднання до СРСР Західної України та Західної Білорусії, які до того часу перебували під польською окупацією, Сталін взявся за Фінляндію, запропонувавши їй укласти пакт про взаємодопомогу та висуваючи при тому територіальні домагання. Фінський уряд відхилив ці пропозиції як агресивні, спрямовані проти суверенної держави. 30 листопада 1939 р. СРСР напав на Фінляндію, кинувши проти неї могутнє військове угруповання: 240 тис. бійців, 1131 танк, 967 літаків, 1915 гармат. Фінські збройні сили налічували 140 тис. бійців, 60 танків, 270 літаків, 900 гармат.

Незважаючи на значну перевагу, радянські війська, зазнаючи великих втрат, були зупинені фінами на так званій «Лінії Маннергайма». Радянське командування підготувало нову наступальну операцію, довело чисельність своїх військ до 1 млн. осіб, і врешті Червона армія прорвала оборону. Фінляндський уряд змушений був прийняти умови, висунуті Сталіним. 12 березня 1940 р. в Москві її представники підписали мирний договір, згідно з яким до СРСР відійшов Карельський перешийок з Виборґом та деякі інші території. Втрати СРСР у 105–денній війні: 172 тис. вбитих, 18 тис. зникли безвісти, 186 тис. було поранено. Людські втрати Фінляндії становили 48 тис. вбитими, 43 тис. пораненими.

За напад на Фінляндію Рада Ліги Націй виключила у грудні 1939 р. СРСР з Ліги. Проти СРСР було запроваджено заборону торгівлі та інші міжнародні санкції.

У радянсько–фінській війні брали участь війська, що дислокувалися в Україні. Відомо, що з Київського особливого військового округу було послано кілька стрілецьких дивізій, три танкові полки, десантну бригаду, ряд інших частин і підрозділів. Одеський військовий округ відрядив у діючу армію чотири дивізії, одну бригаду, три авіаційні полки. Скільки українців брали участь у фінсько–радянській війні, не відомо.

Фінська війна продемонструвала слабкість Збройних сил СРСР, що врахував Гітлер, готуючись до війни з Радянським Союзом.

Додатковий протокол до «пакту Ріббентропа–Молотова» віддавав «східну Польщу» Сталіну. Німеччина напала на Польщу на 1 вересня 1939 р., а СРСР — 17 днів пізніше. Газета «Правда» виправдовувала цей напад внутрішньою неспроможністю польської держави, залишеної без керівництва. «Польща перетворилася у зручне поле для всіляких випадковостей та раптовостей, що можуть створити загрозу для СРСР. Ось чому, будучи дотепер нейтральним, радянський уряд не може більше нейтрально ставитись до цих фактів. З огляду на таку обстановку радянський уряд віддав розпорядження Головному командуванню Червоної армії дати наказ військам перетнути кордон і взяти під захист життя та майно населення Західної України та Західної Білорусії» (Правда, 1939, 18 сентября).

Дії радянських військ на польській території тривали 12 діб. Радянські війська просунулись на 250–300 км і зайняли територію загальною площею 190 тис. кв. км з населенням понад 12 млн. осіб. До складу СРСР були прилучені Західна Білорусія і Західна Україна. Виступ Червоної армії став несподіваним для польського уряду. Частина польських військ вступила в бойові дії з радянськими військами. Знекровлені у боях з німецькими військами польські з'єднання за окремими винятками не змогли битися на повну силу з Червоною армією.

17 вересня 1939 р. командуючий польськими військами Е. Ридз–Сміґли видав наказ військам відходити за кордон. Сам він зі штабом перетнув румунський кордон в ніч на 18 вересня 1939 р. У Румунію виїхав також і уряд Польщі на чолі з президентом І. Мосьціцьким та прем'єром Ф. Славой–Складовським.

Усього до сусідніх країн перейшло близько 82 тис. польських вояків: 40 тис. до Угорщини, близько 30 тис. до Румунії, приблизно 12 тис. до Литви і Латвії.

Червоній армії вдалося досягти досить легкого успіху за умов загальної дезорієнтації та воєнного краху польської держави. Сутички між польською армією і радянськими військами носили спорадичний характер. Жорстокі бої відбулися під Шацьком, Холмом, Чортковим. За деякими даними радянські війська втратили у цих боях 491 вбитими і 1359 пораненими.

У полон радянські війська захопили понад 230 тис. польських рядових вояків і офіцерів. Доля багатьох з них була трагічною. У 1940 році під Харковом, Смоленськом та інших місцях було розстріляно понад 15 тис. офіцерів, лікарів, адвокатів та ін. Згідно з домовленостями між польськими та радянськими командирами, зокрема акту про капітуляцію львівського гарнізону, «офіцерам польських військ гарантується особиста свобода та недоторканність особистого майна», «переїзди на територію інших держав».

Однак, незважаючи на це зобов'язання, польських офіцерів було обдурено. Їх було заарештовано і вивезено у табори на території України і Росії (у Шепетівський, у с. Тьоткіно на Сумщині, під Харковом, у Луганській області, у м. Козельську в Росії). Така підступність і жорстокість була характерна більшовикам ще з часів громадянської війни, коли вони масово розстрілювали білих російських офіцерів та вояків армії УНР.

Точних даних про кількість українців у польській армії немає. Відомо, що нині польський уряд проводить пошук українських громадян, які під час Другої світової війни служили у різних польських військових формуваннях. Основну роботу в цьому напрямі взяло на себе генеральне консульство Польської Республіки у Львові. Зібрано матеріалів приблизно на 7 тис. осіб (дані на 1998 р.) Певна кількість цих людей у вересні 1939 р. воювала на західноукраїнських землях, деякі потрапили в радянський полон.

Приєднання до СРСР Східної Польщі було представлене радянським громадянам як «визволення» українського й білоруського населення з польської неволі. Як писала газета «Правда», радянський уряд «не може також байдуже ставитись до того, щоб єдинокровні українці й білоруси, які мешкають на території Польщі, кинуті