Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо

в'язнів: «На осіб, які знаходились в ув'язненні у Соловецькій тюрмі чи Соловецьких ИТЛ (исправительно–трудовые лагеря), попереднє розслідування не проводилось, а за агентурними відомостями або за довідкою по старій слідчій справі виносились на засідання особливої трійки, яка і ухвалювала своє рішення». Ці матеріали стали основою для «розстрільних» протоколів. 1116 в'язнів було вивезено в урочище Сандормох під Медвеж'єгорськом (Карелія), фактично було знищено 1111 осіб. У кожній тюремній справі є документи за підписом капітана держбезпеки М. Матвєєва, заступника начальника Адміністративно–господарської частини УНКВС Ленінградської області. Він особисто (іноді за допомогою помічника коменданта УНКВС Ленінградської області Алафера) в урочищі Сандормох (за протоколами № 81–85) щодня розстрілював по 200–250 в'язнів. Згодом сам М. Матвєєв був репресований, однак не за політичними обвинуваченнями.

Ще 509 соловецьких в'язнів, засуджених за протоколами №134, 198, 199, 303 засідання особливої трійки Управління НКВС по Ленінградській області, були знищені в січні 1938 р. За наявною версією, цих в'язнів, серед яких також було чимало відомих українців, розстріляли у пустощі Койранкангас під Токсово.

Використавши Єжова як знаряддя терору, Сталін усунув його від керівництва НКВС у грудні 1938 р. Він був заарештований у квітні 1939 р. за обвинуваченням у керівництві «заколотницькою організацією у військах й органах НКВС» а також «у здійсненні шпигунства на користь іноземних розвідок». Розстріляний у лютому 1940 р. Традиції «єжовщини» пережили її творця і були довгий час притаманні комуністичній державно–політичній системі.

(обратно) 32

Йдеться про І. Еренбурґа (1891–1967). Уродженець Києва, відомий російсько–радянський письменник, публіцист, громадський діяч. Як військовий кореспондент газети «Известия» він висвітлював події громадянської війни в Іспанії, а також писав про окупацію нацистською Німеччиною Франції. Під час німецько–радянської війни писав на теми, присвячені бойовим діям радянських військ. Разом з Костянтином Сімоновим Еренбурґ проповідував ненависть до німецьких завойовників та помсту за їхні злочини. Відома у свій час була його стаття, в якій, наслідуючи нацистів, він писав, що «німці не люди», і закликав воїнів словами: «убив ти німця, убий другого, бо немає, як німецький труп» (Красная звезда, 1942). Відомий також спогадами «Люди, годы, жизнь», надрукованими під час хрущовської «відлиги». Власне, автором самого цього поняття був І. Еренбурґ.

(обратно) 33

Від перших днів німецько–радянської війни комуністичні керівники заявляли, що напад німецьких військ на СРСР викликав загальне обурення та патріотичний підйом усього населення проти агресора. Це твердження увійшло в радянську історіографію, але воно не відповідає дійсності. Прихильне ставлення до німців на початку війни було поширене не лише в Західній Україні та Прибалтиці, як пізніше визнавали комуністи, щоб цим таврувати український та балтійський націоналізм, але також по всій Україні, особливо на селах, і навіть подекуди в Росії. Ставлення до німців змінилося радикально 1942 року. На це було три причини: а) нацистські злочини проти радянських військовополонених та цивільного населення, б) воєнні поразки, які захитали переконання населення про непереможність Вермахту, в) нові репресивні заходи радянської влади проти «прєдателей родіни».

(обратно) 34

Для незадоволення в Червоній армії, головно серед українців, склалося багато причин: масові репресії, розкуркулення, голод 1921–1923 та 1932–1933 років, виселення людей у віддалені райони СРСР, загальне свавілля та беззаконня, породжені сталінською тоталітарною системою. " початком війни масові здачі в полон, дезертирство руйнували сталінський міф про «єдність», «згуртованість» радянських людей, які у випадку будь–якої агресії всі як один мали стати на захист соціалістичної Батьківщини. Щоб запобігти дальшому розкладанню Червоної армії, тиждень після німецького нападу спільним наказом НКДБ, НКВС і Генерального прокурора СРСР всіх, хто здавався у полон, було прирівняно до зрадників Батьківщини.

(обратно) 35

Колективізація здійснювалась під примусом сталінського тоталітарного режиму. Сільське населення, яке власною працею здобувало засоби до життя, особливо більш заможне, оголошувалось куркулями. Суть, власне, полягала в тому, що селянин, який мав власну землю і не бажав колективізації, був незручною і небажаною фігурою для партійно–державного апарату. Радянська влада планувала позбавити його власності і загнати до колективного господарства, що дістало назву «колгосп». Сільськогосподарську продукцію, вироблену в колгоспі, влада фактично реквізувала, видаючи мінімум для прожиття колгоспникові.

Почалася боротьба, або, як казав Сталін, «революція згори», тобто відчуження селян від власності, суцільна колективізація, масове «розкуркулення» селян. У 1928–1931 рр. в Україні було «розкуркулено» 352 тис. селянських господарств. Усіх, хто чинив опір, депортували у Сибір, північні райони СРСР.

Населення було незадоволене насильницьким вилученням у них землі. Певна частина людей чекала краху радянської влади, сподівалася на визволення ззовні. Тому багато жителів не тільки західних, а й східних регіонів України вітали німецькі війська як визволителів. Однак жорстокий режим завдав їм також немало горя і страждань.

(обратно) 36

Після приєднання до СРСР Західної України і Західної Білорусії радянське командування прийняло рішення побудувати оборонні укріплення на новому кордоні, що дістали назву «лінії Молотова». Її будівництво не було завершене до вибуху війни. Водночас система оборонних споруд на старому кордоні — «лінія Сталіна» — була роззброєна та планомірно зруйнована. Очевидно, радянське військове командування побоювалося, що у разі війни її могли б захопити ворожі десанти як вигідний тактичний плацдарм у тилу радянських військ.

(обратно) 37

Спираючись на «пакт Ріббентропа–Молотова» та виходячи з того, що Німеччина була зайнята війною проти Англії і Франції, Сталін прийняв рішення приєднати до СРСР Буковину і Бессарабію. 28 червня 1940 р. радянський уряд вручив румунському послу в Москві ультиматум про негайну передачу цих територій Радянському Союзу. Того ж таки дня частини Червоної армії зайняли Буковину і Бессарабію.

Восени 1939 р. радянський уряд нав'язав урядам Литви, Латвії та Естонії «договори про взаємну допомогу» на умовах використання Радянським Союзом їхніх військово–морських баз. 28 березня такий договір було підписано з Естонією. На її території розміщувався військовий контингент у складі 25 тис. чол. На території Латвії,