Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо

Начальник Генерального штабу німецьких сухопутних військ генерал Ф. Гальдер писав з цього приводу таке; «Верховне командування противника, очевидно, зовсім не бере участі в керівництві операціями військ. Причини таких дій противника не зрозумілі» (Российская газета, 1995, 22 июня).

Остарбайтер — східній робітник. Так називали привезених насильно з теренів Совєтського Союзу, переважно з України, для роботи в Німеччині.

З наближенням нацистських військ влада намагалася евакуювати у східні райони СРСР матеріальні і трудові ресурси. Частина «мобілізованих» студентів, учнів ремісничих шкіл, молодих робітників відправляли «своїм ходом». Ця стихійна мобілізація закінчувалась здебільшого тим, що вони потрапляли під німецькі бомбардування, гинули, розбігались, поверталися додому.

Вживши терміну «резервісти», Ф. Пігідо, безумовно, мав на увазі людські ресурси, які можна було використати як для мирної праці, так і для поповнення діючої армії. Радянська влада вживала заходів, щоб максимально відправити на схід молодих робітників, юнаків з училищ, шкіл, студентів. Однак повністю виконати це завдання не вдалося через швидкий наступ німецьких військ. На окупованій території залишилось дуже багато молоді, яку німці вивозили як «остарбайтерів». Коли радянські війська поверталися у 1943 р., то так звані польові комендатури мобілізували чоловіче населення, крім старших людей, непридатних до служби. Траплялися випадки коли поновлення без підготовки і навчання посилали в бій, внаслідок чого були великі втрати.

Не маючи змоги вивезти на схід документи і матеріали архівних сховищ, архівні працівники за наказом партійного керівництва і під наглядом НКВС їх палили, щоб документи не дістались нацистам. Цим самим архівним джерелам, що зберігали історичну пам'ять, було завдано величезної шкоди. При поспішній втечі з території, яку залишали радянські частини, працівники архівів не дуже з'ясовували ступінь цінності тих чи інших документів. Було вивезено, на жаль, не всі архівні матеріали, значну частину знищили. Те, що залишалося в архівах, переглядали німецькі спеціальні комісії, які теж відбирали все, що їм здавалось потрібним, особливо пов'язане з економікою, ідеологією, ресурсами тощо. В роки війни архівній справі було завдано непоправних втрат.

З наближенням німецьких військ уряд СРСР 27 червня 1941 р. прийняв постанову про вивезення у східні райони людських контингентів і цінного майна. В Україні 26 червня 1941 р. було створено комісію на чолі з Д. М. Жилою, яка займалася евакуацією людей і майна. З України до приходу німців було евакуйовано кілька сот промислових підприємств, майно колгоспів, радгоспів, понад 3 млн. голів худоби, вищі навчальні заклади, училища, не менше 3,5 млн. громадян — партійних і радянських працівників, робітників, колгоспників, інтелігенції, студентів тощо.

Збереглося чимало свідчень про те, що траплялися випадки, коли робітники і колгоспники не давали вивозити обладнання заводів, колгоспне майно, вважаючи, що це затія їх панікуючих партійних і радянських керівників. Люди справедливо вважали, що їх залишають напризволяще, на поталу нацистам, а керівники, кидаючи все, втікали у безпечні, східні райони.

Після підписання договору між Німеччиною та СРСР від 23 серпня 1939 р. були укладені угоди про економічну співпрацю. Спеціальні комісії з обох сторін відвідали країни, вивчали можливості закупівлі необхідної сировини, військової техніки, спорядження тощо. В лютому 1940 р. укладено важливу економічну угоду розраховану на термін понад 2 роки (27 місяців). За цим договором СРСР мав постачати в Німеччину сировину й матеріали на суму понад 500 млн. марок — зерно, нафту, бавовну, фосфати, залізну, хромову руду тощо. СРСР закуповував у Німеччині листову бронь, турбіни, різноманітну техніку.

Про підписані угоди, окрім таємних додаткових протоколів, народу було відомо з преси, з газет «Правда», «Известия» та ін.

Тож у робітників, селян, інтелігенції склалося враження про союзницькі, дружні відносини між обома країнами. Але після нападу Німеччини на СРСР у народу виникало питання: як же могло трапитись так, що почалася війна, всі біди впали на голови трудового люду, який своїми жертвами зміцнював державу в довоєнний період.

З початком насильницької колективізації маса селян не бажала працювати в колгоспах, намагалася виїхати в міста, де порядки були більш ліберальні і де можна було заробити на прожиття. Це була одна з форм протесту проти колгоспної форми господарювання. Однак масовий вихід селян ставив під загрозу сільськогосподарське виробництво і всю систему колгоспного ладу. Щоб прив'язати селянина до села, у грудні 1932 р. був введений паспортний режим, яким влада фактично запроваджувала кріпосне право, взявши під повний контроль особисте життя всього населення країни, позбавивши його права на працевлаштування, вибір місця проживання тощо. З цього часу населення приписувалося до певної місцевості. Щоб селянину можна було виїхати з села, він мусив узяти дозвіл у місцевої влади і отримати паспорт, бо в місті його без паспорта не приймали на роботу. Місцева влада не видавала паспортів, не відпускаючи селян, які майже задарма працювали в колгоспах, та в неврожайний рік були приречені на голодну смерть.

16 липня 1941 р. Державний комітет оборони видав постанову про евакуацію худоби з Української РСР в Саратовську, Сталінградську і Ростовську область. Цією ж постановою передбачалося розмістити частину худоби в Калмицькій АРСР, Актюбінській і Західноказахстанській областях Казахської республіки. Спочатку худобу переганяли з Правобережної на Лівобережну Україну. З Правобережжя було переправлено 1746 тис. голів великої рогатої худоби, коней, овець, свиней. А звідти далі, у східні райони СРСР. На 25 жовтня 1941 р. було переправлено понад 6 млн. голів худоби. Стада корів, овець, табуни коней під наглядом спеціальних бригад гнали на відстань від 1 до 3 тис. кілометрів. Разом з ними пересувалися ветеринарні лікарі, зоотехніки.

Безумовно, що перегін