Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо

Однією з важливих світоглядних засад була ідея «життєвого простору» («Lebensraum»). За цією ідеєю стояли плани захоплення чужих територій з метою розширення кордонів для побудови в майбутньому «Великої Німеччини».

Цей епітет для франко–російської війни вперше вжив Федір Глінка 1815 р., а чверть століття пізніше Александр Михайловський–Данилевський впровадив його в російську історіографію (Описание Отечественной войни 1812 года. — С. — Петербург, 1839). Термін не одобрений Леніним і не вживався у 20–х роках. Сталінський поворот до російського націоналізму в історії «реабілітував» назву і війна проти Наполеона стала знову «вітчизняною» не лише для російського народу, але й для українського. Впроваджуючи поняття «великої вітчизняної війни», сталінський режим, очевидно, бажав набути політико–ідеологічний капітал на уже міфологізованому прикладі попередньої успішної війни проти могутнього зовнішного ворога.

Підкреслення моє. — Автор.

Л. Н. Толстой: «Война й мир». Переклад мій. — Автор.

На зростання антинімецьких настроїв радянського населення подіяла, з одного боку, поведінка нацистської окупації, а з другого — репресивні заходи проти свого власного населення радянської влади. Жорстоке поводження нацистів з військовополоненими, як і з населенням окупованої території, вивіз на роботу в Німеччину, масові знищення, тортури безумовно мобілізували народ у боротьбі із завойовниками. 28 липня 1942 р., Сталін впровадив наказ № 227, «Ні кроку назад!» (під грифом «без публікації»), яким формувалися загороджувальні батальйони. Ці батальйони розташовувались позаду частин корпусів і дивізій, щоб «у випадку паніки і безладного відступу частин дивізій розстрілювати на місці панікерів і боягузів». Наказом передбачалось також формування штрафних батальйонів і рот, у які направляти офіцерів, рядових і сержантів, що завинили. Їх поставили «на найтяжчі ділянки фронту, щоб дати їм можливість спокутувати кров'ю свої злочини проти Батьківщини».

Жорстоке «упокорення» західноукраїнських земель, вбивства, арешти, депортації мирних жителів, заборона релігії, нищення традиційного життя — все це спричиняло ненависть населення до комуністичної влади. Особливо людей вразило масове знищення органами НКВС у місцевих тюрмах політичних в'язнів. Тисячі розстріляних було виявлено у в'язницях Львова, Луцька, Самбора, Дрогобича, Тернополя та багатьох інших міст.

Під час відступу радянських частин з підпілля вийшли озброєні групи ОУН, які супроводжували їх вогнем, намагаючись помститись за завдані населенню страждання.

Після двох років отримання від антинацистської пропаганди комуністична влада тепер надолужувала, щоб формувати ненависть населення до ворога. Психологічна війна як з радянського, так і з нацистського боків грала важливу роль під час Другої світової війни.

26 червня 1941 р., гасло на верху київської газети «Комуніст»: «Як одна людина, встав наш народ на захист любимої вітчизни. Ворог буде знищений, фашизм розгромлений». Від партійних гасел твердження про повстання всієї країни на захист радянської батьківщини перейшло в усі види публічної комунікації. Реальність була інша. На початку війни опір новим окупантам ставили звичайно спеціально залишені партійні кадри та військовослужбовці, які оминули полону. Це вони формували партизанські загони, до яких вербували місцевих людей. Були також випадки стихійного створювання партизанських груп, але вони були винятками.

У початковий період війни німецьке командування вдалося до такого заходу, як звільнення з полону українців, німців Поволжя, прибалтів, білорусів. При цьому німці керувалися не якимись особливим ставленням до цих полонених, а меркантильними інтересами: на полях дозрівав урожай. Необхідно було виконувати плани забезпечення продовольством армії, населення Німеччини. Ось тоді й виникла ідея відпустити колишніх селян–полонених.

І вони справді активно включилися у польові роботи під наглядом гарнізонних комендатур і поліції. Крім того, відпускали з полону і тих, хто зголосився вступити в добровільні охоронні, поліцейські та інші формування. Однак незабаром з'ясувалось, що частина радянських військовополонених почала втягуватись у антинімецьку боротьбу. Вони створювали підпільні організації, вступали в партизанські загони, саботували виконання робіт тощо. Німці припинили розпуск полонених і, де можливо, повернули розпущених знову до таборів.

У лютому 1939 р. до влади автономної Словацької республіки, що входила до складу Чехословацької федерації, прийшов профашистський уряд Йозефа Тісо. При сприянні Гітлера в березні 1939 р. було проголошено самостійність Словаччини. Як союзниця Німеччини Словаччина сформувала окремий корпус, який було направлено на німецько–радянський фронт. Частина словацьких солдатів не бажала воювати проти СРСР. У перших же боях у липні 1941 р. корпус зазнав значних втрат. Після переформування було створено дві дивізії, одна з них воювала на фронті, а друга як «охоронна» дивізія боролася проти українських і білоруських партизанів.

Київська оборонна операція здійснювалась військами Південно–Західного фронту з 10 липня по 20 вересня 1941 р. Командував військами фронту генерал–полковник М. П. Кирпонос. Сталін заборонив М. Кирпоносу і М. Хрущову, першому секретарю ЦК КП(б) України, який став членом Військової ради напрямку, залишати Київ і наказав обороняти його до останнього солдата. Вони запевнили Сталіна, що втримають Київ, але обстановка була дуже складна. Німецькі війська почали обходити війська Південно–Західного фронту. Необхідно було відступити і створити новий фронт оборони. Німецькі танкові групи оточили радянські війська і взяли їх у полон. Лише невелика кількість частин зуміла вирватись із оточення. У полон потрапило 4 армії, за німецькими даними, 665 тис. чоловік. Загинув штаб Південно–Західного фронту на чолі з генералом М. Кирпоносом.