Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо

народи колишньої царської імперії опинилися по різних боках внутрішніх барикад і зовнішніх кордонів. Трудно виробляти ідеологію консолідації на пам'яті громадянської війни в Росії та імперіалістичних воєн з колишніми колоніями, які проголосили свою незалежність. Багато краще для цього надавалася німецьно–радянська війна. У радянських військових формуваннях воювали воїни з усіх земель радянської імперії. Усі громадяни СРСР мали одного спільного і нещадного ворога. На цій підставі можна було створити переконливий потужний міт. Досить було комуністам наголосити на злочинах німецьких завойовників, створити культ радянських героїв і вибілити власні звірства.

У дусі радянського патріотизму й лояльності супроти московської імперії вже кілька ґенерацій українських дітей вивчали історію Другої світової війни. Із середини 1960–х років історію Української РСР зробили «невід'ємною складовою частиною» історії СРСР, яка по суті нічим не різнилася з історією Росії. Тогочасний підручник з методики викладання історії звертає особливу увагу на вивчення радянського періоду, з якого учні повинні зрозуміти, що «в боях з фашистськими загарбниками в період Великої Вітчизняної війни […] міцніли і гартувались братерська дружба й нерозривний союз українського народу з російським».[224] У результаті вивчення історії «учні підводяться до важливого висновку про те, що тільки під керівництвом Комуністичної партії Радянська Україна — складова і невід'ємна частина СРСР — вперше в історії здобула свій суверенітет, возз'єднала всі свої землі і вийшла на міжнародну арену як рівноправний член Організації Об'єднаних Націй». Далі методист наполягає на так званій «закономірності історичного розвитку українського народу», а це ще один міт про історичний процес «троїстої Русі». В ньому сполучені три моменти: 1) спільне походження російського, українського і білоруського народів від єдиного кореня «давньоруської» народності, 2) вікова дружба і спільна боротьба цих трьох народів проти іноземних загарбників, 3) остаточне їх возз'єднання під егідою СРСР згідно з ленінською тезою, що вільна Україна можлива лише при спільній дії російських і українських пролетарів. Учні вивчають історію України, а фактично уривки з історії України в загальній історії Росії й Радянського Союзу для того, щоб формувати «стійкі комуністичні переконання» і «любов до Вітчизни» — дві запоруки існування радянської держави. В такий спосіб радянське суспільство, а з ним й Україна були взяті в кліщі міту «Великої Вітчизняної війни»: з одного боку ветеранами і державними святами, а з другого — школярами й вихованою мітотворчою літературою.

За брежнєвських часів не могло бути конкуренції офіційним тезам державної історіографії, навіть від дисидентів, вирощених на хрущовській відлизі. Їм самим не легко було зберігати альтернативне розуміння української історії. Серйозний виклик режимовій історії принесла горбачовська гласність. Під кінець вісімдесятих років почалися публічні дискусії на попередньо заборонені теми української історії: Українська Народна Республіка, колективізація, голодомор. Українська Повстанська Армія і т. д. Почався також перегляд історіографії «великої вітчизняної війни», спершу поодиноких осіб та подій. Це був час коли імперсько–комуністична ідеологія відступала, коли ламалися старі заборони і табу та відкривалися давно забуті правди.

Здобувши державну незалежність без революції, Україна не шукала перевороту у сфері ідеології. Компартія втратила владу, але виховані нею люди продовжували правити державою. Ще кілька років після здобуття незалежності в український державний календар включали старі радянські свята, і якщо «жовтнева революція» врешті зникла, то «День Перемоги» залишається неробочим державним святом. Перегляд історії України 1939–1945 рр., починаючи завоюванням Закарпатської України і кінчаючи воєнними діями радянської влади проти Української Повстанської Армії, починався доривочно й проходив нерішуче і частково. На перешкоді було глибоке вкорінення міту «Великої вітчизняної війни» та традиції «Дня Перемоги», за якими стояли Компартія та прокомуністичне керівництво організації ветеранів України. Державне керівництво вирішило не звивати міт «Великої вітчизняної війни», а використати його для закріплення своєї власної влади. Президент та Верховна Рада патронують старі міти, щоб втримати прихильність великої частини виборців старшого покоління, яким цей міт дорогий.

Не відкидає повністю радянські історичні схеми і багато істориків України. Поодинокі історики продовжують проповідувати тверду комуністичну пропаганду,[225] більшість стараються зберегти для національної спадщини привабливі сторінки радянської історіографії і дати, так би мовити, радянському мітові українське обличчя.[226] Патріарх українських істориків Другої світової війни М. Коваль, «маючи на меті ґрунтовно розглянути чорні сторінки історії війни»,[227] описав досить обширно радянські воєнні злочини, запитував солдата, який «справжню волю бачив за рубежем», та показав, що переможцями у війні відчули себе «радянські й партійні органи». І все ж таки автор не зміг відмовитися від мітичних заяв про те, що «Велика Вітчизняна війна» дістала назву в народі, що «ця війна стала визвольною» і що український народ — «народ–переможець» — «мужньо боровся і переміг». У недавно виданому посібнику для старшокласників та абітурієнтів автори дописалися до того, що «народ назвав її Великою Вітчизняною війною, бо в ній він боронив свою Вітчизну — Україну».[228] Версія воєнної історії, яка вкладає українську «вітчизну» у радянську і яку задля зручності можемо назвати «вітчизняною», втратила внутрішню монолітність і зовнішню монополію, але далі домінує в українській науці й політиці.

Альтернативна теза української історії концентрована на стисло українських темах і її можна умовно назвати «українською». Вона ніколи монолітною не була і сьогодні дуже повільно завойовує собі позиції в українському суспільстві. Ключовими питаннями у відношенні до Другої світової війни виступають тут питання ОУН–УПА та роль