Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко
«Досі наше українство, – просторікував Донцов, – не здобулося на велике хотіння. Його хотіння покривалося досі з «ніжною любовю» до свого, не знаючи волі накинути сіломіць і свойому окруженню і зовнішньому світові, не маючи такого заперечення чужої ідеї, що захитало б її в її підвалинах. «Чому ми такі нікчемнії? – питається одна з «роздвоєних» українських душ, і відповідає – тому, що нема в нас хочу, а коли й є, також нікчемне, як і ми. Се була нікчемність волі…
Не можна сказати, щоб українська ідея була зовсім позбавлена «емотивного» забарвлення, лише воно було «нікчемне і кволе». Затрималося на примітивнім щаблі розвою. Наша воля до утвердження національної особовости не піднеслася до заперечення її в інших, до свідомости, що «кождий лиш те посідає, що в іншому видер»; без панських забаганок, «ми просто любили своє, просто без свідомости почували ніжність» до всього рідного, свого, «наського»231. І поскільки тут дійсно в гру се «без свідомости», то ся «емотивність» в українстві була, але недорозвинена, пасивна, лише оборонна. «В питаннях національних ми не йшли дальше тої границі, котра визначалася потребою самооборони. Дуже гидким був нам так польський, як і московський націоналізм, націоналізм з інстинктом державного насильства. Інстинкт, без якого мертва всяка ідея, якому завдячує свою життєвість польщизна і російщина, був ненависний нам. Незрозумілою мовою говорили для нас ті, що не уявляли собі «нового ладу» без «нового невільництва», парадоксом звучало, що всяка здорова ідея, що хоче перемогти силою, мусить поконати світ.
Українець не хоче побіди своєї ідеї, коло вона до того вимагає насильства, коли її тріумф купується ціною «знущання над людиною», або «насильством, примусом, обманом і грабіжом чужого». Перемога повинна прийти без заклику до «національної ненависти», на якій нічого «не можна будувати»; «злоба» супроти ворожої думки, «жагуче, одважне прагнення знищення в самих його основах» противної ідеї, заклик до «темних інстинктів мас» – се були емоції, які треба було укоськати, навіть супроти ворожого невільно було виступити «з чимсь несправедливим».
Донцов боготворить культ насильства
І навіть тоді, коли український патос переходив до заперечення чужого, воно було неповне, половинчате. Навіть революційне українство знало в сути річі лише «чого воно не хотіло, а не чого хотіло». Його бажання «зруйнувати істнуючий лад» було лиш виразом того почуття, що стреміло тільки знищити «насильство» в світі; до організації нового «насильства» революційне українство не додумалося. В нього не було «бажання панувати над кимсь», лиш гола непродуктивна, чисто оборонна «ненависть до рабства».
А сього було так мало! Сама «ніжність», пошанівок до свого – не тільки не дасть перемоги ідеї, але й не пірве свого народу. Латинська церква, з чужою мовою, так само як східна з церковнословянщиною, – помимо того пірвала маси, а яке спустошення робить чужий в нас російський большевизм. Очевидно, сама «ніжність», сама поверхова «наськість», любов до свого не дасть ідеї перемоги. Щось інше мусить ще в ній бути, в її патосі. І се «щось», до чого горнуться підсвідомо маси, що є суттю ідеї, освячуючи її незрозумілі й чужі масі деталі, – якраз і є власне сей інстинкт пановання, влади, бажання накинути себе ворожій думці і світові, вести за собою, уряджувати життя, хоч би й силою. Маси, так вражливі на сей «інстинкт насильства», вірять його навіть в чужій по формі ідеї, і часто приймають її, жертвуючи їй млявою, недокровною, однобокою, лише оборонною, та «ніжною», трусливою, – хоч і «своєю».
Наш патос був «тугою за чистим, людським, мирним… життям». Але ж життя се не лиш туга, але і гнів! Не лиш чисте, а й брудне! Не лиш мир, а й війна! Підставою українського відродження було «щиросердне хотіння», а не «примус, не обман, не грабіж чужого». Але ж, щоб перемогти, патос нової ідеї не може обійтися без волі до примусу, часом до обману, а часом до «грабіжа чужого». Бо що в підбитій нації є ще «своє», що не стало привлащене чужими? Навіть на своїй території чується така нація «на нашій несвоїй землі». В полудневім Тиролі навіть прастару назву країни, навіть німецькі назвиська зіталізовано, зроблено «чужими».
Інстинкт пановання («примусу»), властивий всякій великій ідеї, і ніколи без нього вона жадною «ніжністю» Винниченка, ані «сопілковою» фільософією Федьковича, ані «антиберкутством» Франка, ані «антифанатизмом» Драгоманова, ані Тичиновою «музикою», ані «народолюбством» соціалістів, – не здобуде вона собі справи на буття. Мало хотіти підважити волю, треба поставити на її місце свою, яка увібрала б у нові ланцюги ворохобний світ фактів.
В нас протестувалося проти чужої ідеї тільки в ім’я гуманності, ніжності… І в сім страшне засліплення. Бо лиш той спротив творчий, який є вагітним грядущим «знущанням» над опірними, волею до сього, – продовжує просторікувати Донцов. – Коли б воюючий фашизм або большевизм не мали в собі того святого, яким натхненний був тріумфуючий фашизм і большевизм – ніколи б вони не перемогли. Християнство, що вийшло з катакомбів, видало Торквемаду. І коли б його дух не жив вже в перших християнах, не схилилися б перед ними римські вірли.
Драгоманів гримав проти сього патосу погромів, бо мало в них було гуманності, «альтруїзтичних думок», а натомість богато скаженої злости п р о т и тих, хто не приймає віри пророків і апостолів». Знов скажене засліплення! Бо безсила є та ідея, яка обмежується лиш «альтруїзмом» для себе, а позбавлена «скаженої» злости проти чужого світа. Ось слова одного большевика: «РСФСР не лише п’ять букв, а й п’ять огненних знаків, що звістують світові нову правду. За сі п’ять знаків я, що до нестями ненавиджу убійство, візьму рушницю і піду вбивати». Посилаючи на смерть тих, хто не поділяв його науки, Кальвін казав: «Бог так хоче, щоб пішла в непам’ять ціла людськість, коли треба битися за його славу». Ось той патос, який бракує українській ідеї, що знала лише захват до свого, але не заперечення чужого»232.
Певні, саме цим войовничий націоналізм Донцова привертає увагу окремих сьогоднішніх видавців. У Львові, де – нагадаємо – свого часу
