Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко

найзаповітніші прагнення народу, що його породив, його улюбленої батьківщини – України, яка прагнула соціального та національного визволення, докладала всіх зусиль, щоб навіки-вічні скинути експлуататорське ярмо російського царизму та австро-угорського монархізму, здобути волю – вільне соціальне й національне майбуття й завоювала його в союзі та при допомозі – передусім російського та всіх інших трудящих братніх народів нашої спільної вітчизни.

Справжні підступні прагнення фальшивих захисників Шевченка

«Назад до Шевченка» – з таким галасливим гаслом виступив інший ідеолог українського націоналізму, член проводу ОУН Юліан Вассиян237.

У статті 1935 р. під таким гучноголосим та войовничим заголовком колишній старшина УГА, а від І конгресу ОУН один з її провідних ватажків та одночасно її офіційний «ідеологічний референт» настійно, але марно сподівався вирішити два завдання, які виключають одне одного (їх зазвичай домагаються антинародні політикани: одне нібито щире, друге – одверто фальшиве). У даному разі – прикриваючись показним галасуванням про велич Шевченка, знеславленого, до речі, власними ідейними попередниками й однодумцями та російськими шовіністами – поставити спадщину геніального українського народного поета на озброєння інтегрального українського націоналізму.

«Цей поклик висить у повітрі, – характеризує минулі «надбання» своїх попередників черговий уявний «оборонець Шевченка», розкриваючи завдання свого виступу, – надходить пора, коли треба кинути авторитет українського божища на терези історії і здійснити остаточне психичне оформлення великої етнографічної маси238. Шевченка самого не вистане – це зрозуміло, проте він єдиний має потрібний формат всеукраїнської загальності, що є конечна як духова форма єдності, як тіло, на якому новий український пророк-поводир довершить перелом нашої історії від рабства до державності».

Гарячкові намагання знайти «другого Шевченка»

Вассиян не знаходить потрібним повідомити, хто ж цей «переможний» новий «пророк-поводир», продовжуючи, про людське око, вимагати від своїх підлеглих та прихильників кончу необхідність зважати на велич Шевченка:

«Шевченко здобув почуття і серце української маси неподільно, – змушений визнати Вассиян, – сьогодні є він єдиним моральним критерієм, перед яким мовкне хаотична душа сучасного українства, ніби заклята своїм образом у магічному дзеркалі національного етносу. Можливо, що це ще не виявилося наочно у конкретних формах, але це колись напевно станеться».

«Шевченко є найбільш живим авторитетом сучасного українства. У конфронтації з ним не витримає принозливого блиску його пророчого погляду ніяка ворожа велич… – просторікував «ліберальний» націоналістичний ідеолог. – Однак невичерпна динаміка Шевченкового генія не знайшла досьогодні нагоди вв’язатися в чинний процес. Момент «другого Шевченка» в дійсності вже наступив. Переживаємо, поки що майже підсвідомо, радикальний злам української психіки, зворот від «пасивного, емоційного українства», як психологічного комплексу протягом більше сотні літ, до «вольового чинного українства», як завтрашньої форми національної душі. Уже Шевченко, єдиний в українському минулому, творить яскраво зазначений перехід одного типу в другий. У ньому обидві форми українського етосу із себе розвиваються».

З якою метою Вассиян змушений присягатися в «любові» до Шевченка

Вассиян, який не може ніде відкрито заперечувати велич Шевченка, бажає знайти другого Шевченка. Тому він раз у раз намагається – так чи інакше – пояснити нинішнє становище недозрілістю українців. Винайдену ним її причину він іменує: «змеханізуванням національних почувань». Ось як пропагує Вассиян свій задум: «Відомий у нас «культ Шевченка» є систематичним, чи пак періодичним поворотом хвиль «патріотичного комплексу». Цей культ наочно ілюструє високий рівень змеханізування національних почувань, що завдяки постійності перейшли у звичку і нині повторюються вже майже з автоматичною докладністю. Поет став національним пророком, неподільно опанував «святая святих» священних почувань народу, не має в тому небезпечних суперників, не боїться забуття».

Саме в подальшому обурливому пасажі розкривається уся зневага ультранаціоналістичного ідеолога до українського народу та його найщирішого, непідробного почуття до свого улюбленого сина й генія: «Своєю непорушною позицією завдячує він не геніальності свого твору, яким насякла душа його нації, не чарові моральної величі незламного його характеру, (??!!) а… психічному квієтизмові239 народу раба-наймита, що в культі свого генія-пробудника вибрав собі найдешевший (бо найбільш безпечний) спосіб заспокоювання своїх патріотичних емоцій, доведений до бездушних декламацій його пророчих слів, що в інтерпретації рабів утратили вогонь пориву і чар героїчної простоти. Як вигідно сховатися в крилатій тіні легендарного велетня, що, мов Атлант земну кулю, взяв на себе сутність українства. На культі Шевченка, на його всенаціональному характері, на боротьбі громадсько-суспільних груп за душу поета, викривлену й покалічену прокрустовим ложем ідеологій, програм, маніфестів, – пізнається мораль суспільності, залінивої, щоб пошукати собі нові предмети зацікавлення, замало амбітної, щоб свою убогість признати… і перемогти. Шевченка зроблено повновартісним синонімом українства; тому, хто вміє завоювати «Кобзаря», той панує над життям цілого народу, що не діється ніяким робом відділити від його особи і подумати інакше, як крізь призму його творчої індивідуальності. Синкретизм240, чи радше синтетизм241 моральних національних цінностей у пророчій ролі Шевченка полегшив українським ворогам боротьбу проти визвольницьких прямувань нації настільки, наскільки воююче українство закривалось щитом свого генія як найпевнішою своєю зброєю, і боючись якою-небудь зміною послабити свою позицію, закостеніло на місці і щодалі, то судомніше тримається своєї незмінної зброї.

Показова «шляхетність» Вассияна у ставленні до «простонародного» Шевченка

«Благородна душа» націоналістичного повчальника не може змиритися з виразами поваги й пошани рядових українців до Тараса Шевченка.

«Шевченко служив усім і всяким способом: він апостолує, демонструє, грозить ворогам, розраджує своїх – суцільно він поставлений на сторожі боронити чистоту його образу національного пророка і заслужений спокій в пантеоні «великих предків». Однак, – продовжує Вассиян, – там, де втрачено почуття достойності, сорому й такту, насилуються й найбільші імена героїв до пересічних функцій, а іменем країни називають спортовий клуб і преспокійно десятки літ виставляють його на шикани й хамські жарти вуличного босяцтва, що товчеться по спортових грищах. Але цей рух нескромності не випадковий, – робить висновок теоретик ОУН, – він відповідь на почуття меншовартості – що менше певності в собі, то сильнішою треба зовнішнього жесту, тому сягається по найбільше: назву рідної землі. Класичний приклад, як індивідуальність національного пророка зводиться до рівня пересічності й шаблону – це Шевченко».

Вассиян очікує появи конгеніального дослідження творчості поета

Це вже початок наскрізь фальшивого жалю по Шевченку і розвиток не звичайної волюнтаристської ідеї, а маніакальне прагнення – відкопати «Шевченка-2»:

«Розміняний, затомізований причинкарями, зінтерпретований на прокрустовім ложі політичних і соціальних ідеологів – Шевченко утратив поривний чар безпосередньої особовості, який вимагає перспективи, історичної віддалі-дистансу, що їх дають належна пошана і стриманість. Влізлива демократична щирість, настирлива сльозоточива любов до безталанного Кобзаря – заялозили образ поета товстою поволокою відпустового, ярмаркового