Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко

Донцов в українській Галичині вже напередодні загальноєвропейської війни, що назрівала, заявив себе активним дійовим прихильником «проавстрійської орієнтації» українського руху. Позицію таку Донцов обґрунтовував тим, нібито мало не всі в Росії – запеклі шовіністи та антиукраїнці. «Полишаючи навіть на боці російський імперіалізм, – твердив він у виданій за рік перед війною у Львові брошурі, – перспективи, які відкриває український рух перед Росією, наповнюють панічним страхом кожного російського буржуа. Випустити з-під своєї контролі колосальну територію з кількадесят мільйоновою людністю, посіданню котрої Росія завдячує своє великодержавне становище, соками (якої) досі годується російська промисловість і державний бюджет, на котрім знаходять свій хліб десятки тисяч російських урядників, учителів, суддів і прочих культуртрегерів, дати свободу самовизначення 30 мільйонам людності, від якої виключно залежить, чи Росія зостанеться державою однонаціональною, чи перетвориться у федерацію націй – на це жодний росіянин не піде. Прикладів такого самопожертвування не знає історія». На основі цього висновку, Донцов пропонує пов’язати майбутнє України з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Зокрема, він – ще раз повторимо – напередодні очевидного конфлікту Росії та її союзниками – з одного боку, та «Серединного блоку» з другого, закликав у разі поразки перших до створення в межах Австрійської імперії «Українського коронного краю».

«Таким чином, Донцов не вважав за можливе для України на тому етапі добитися самостійності, – підсумовує М. Горєлов. – Розв’язку української проблеми він вбачав у воєнній поразці Росії та входженні України до складу Австро-Угорщини на засадах широкої автономії. «Не буду розважувати тут, – писав він у своєму рефераті, – сих форм (автономізму і сепаратизму), бо уважаю се за річ другорядну. Тим самим полишаю на боці й питання «самостійності» України. Бо актуальним є не гасло самостійності – мріяли ж колись наші українці про ту самостійну Україну у союзі з Росією!226 Актуальним, більш реальним, більше конкретним і скоріше здійсненним є гасло відірвання від Росії, зірвання будь-якої злуки з нею, політичний сепаратизм»».

На наш погляд, кожному ясно, що у самий переддень Першої світовой війни Донцов настирливо закликав до відриву України від Росії за рахунок перетворення її на «крайовий край» у складі Австро-Угорщини. У цьому власне й полягала мета Донцова. Вже в перший період кривавої війни виявилася нездійсненність обох донцовських програм. Успішний наступ армій російського Південно-Західного фронту під командуванням генерала О. О. Брусилова примусив австрійські власті рятувати Донцова з його спільниками. Всі вони були вивезені зі Львова до Відня227.

«…Виразна проавстрійська позиція викликала негативну реакцію в українських політичних колах. М. Грушевський на засіданні очолюваної ним ради Товариства українських поступовців (ТУП) наполіг на прийнятті резолюції, в якій висловлювався протест проти того, що СВУ декларував свої наміри від всієї України, та й інші партії, за свідченням відомого українського політичного діяча Є. Чикаленка, не вважали за можливе вступати в контакт з Союзом.

…Після проголошення Донцовим сепаратистської програми намітився його розрив з УСДРП. Процес цей був досить тривалий і стосувався, – вважає М. Горєлов, – швидше питань програмових, ніж світоглядних. Донцов продовжував інколи друкуватися в соціал-демократичній пресі, але з деяких видань (наприклад, київський «Дзвін») його, за власним визнанням, «за шовінізм викинули». Вже згадувана «Украинская жизнь» наголошувала, «що шляхом, вказаним Донцовим, українська демократія не піде». За свідченням тодішнього голови закордонної групи УСДРП В. Винниченка, Донцова було виключено з цієї партії. Проте слід повторитися, соціалістичні ідеї ще тривалий час накладалися в його творчості на розроблені ним концепції «чинного націоналізму», яка була, по суті своїй типовою націонал-соціалістичною теорією».

Останнє положення М. Горєлова викликає деяке нерозуміння дещо формалістичним підходом і викликає категоричне заперечення, адже в ньому – бодай соціалістичні елементи одразу приписуються ідеології націонал-соціалізму, тобто фашизму.

Продовжуємо виклад – цього разу положень М. Горєлова, які не викликають особливих зауважень. «Донцов запропонував двоступеневу концепцію визволення України.

На першому етапі мало відбутися відокремлення української території від Росії та створення автономної одиниці під її протекторатом. У складі Австро-Угорщини, вважав Донцов, український народ швидше міг би підготуватися до чергового етапу – створення політично незалежної держави»228.

Донцов продовжував торувати свої «принади», опинившись у роки Першої світової війни на посаді голови горезвісної проавстрійської й прокайзерівської «Спілки визволення України» (СВУ). «Під егідою останнього, – зазначає М. Горєлов, – з військовополонених українців було сформовано дві дивізії, відомі під назвами синьо- та сірожупанників, які мали брати участь у воєнних діях на боці центральних держав».

Донцов визначає зміст «української ідеї»

На початку першого розділу останньої частини «Націоналізму» під претенційною назвою «Українська ідея» – читаємо: «Мотто229 до сеї книги виглядає наче загальне місце. Але воно представляється в іншім світі по виясненню того, що я до цього дав в перших частинах.

Те, що бракує українській ідеї, се «цілком новий дух». Наша мандрівка по пустелі ще не скінчилася тому, що в нас була тисяча воль, замість одної і сотки туманних замість одної яскравої думки, що лучила б усіх в одну цілість. Бо що є нація, коли не скупчення мільйонів воль довкола образу спільного ідеалу? Ідеалу пановання певної етничної групи над територією, яку вона одержала в спадщину від батьків і яку, може поширену, залишить своїм дітям…

України ще нема, але ми можемо, – запевняв Донцов, – створити її в нашій душі. Можемо і повинні опалити сю ідею фанатичного привязання, і тоді се не лише з’їсть у нас нашу рабську «соромливість» себе, що нищить нас як соромливість своєї правди знищила французьку аристократію, як ідеольогія «кающагося дворянина» знищила російську шляхту, – але тоді спопеліють у сім огні і чужі ідоли. Але лише тоді. Бо поки ми не виплекаємо в собі того бажання хотіти створити новий світ з зовнішнього хаосу, поки вертерівську ніжність не заступить в нас зачіпна любов посідання, теореми – догмати, «соромливість» – брутальність, Сковороду – Совонароля, Костомарова – Маціні, а безхребетне народолюбство – агресивний націоналізм, доти не стане Україна нацією. Се є той «суб’єктивний момент», досі в нас нехтуваний, без якого ані природне багат ство, ані число людності, ані жадна «еволюція» нам не поможуть… Всім, лежить, м. і. точка тяжости проблеми України».

Досі в нас сим моментом нехтували. Замість розпалювати до білого сю «емотивність», в нас її гасили. Ніколи національні постуляти не вязалися в українстві з «залізною силою ентузіазма». Слово націоналізм опльовували. Його соромилися. Привязання (Українця) «до того, що дає йому жити», до свойого, він уважав «смішним»230, як і «всі інстинкові почуття». Його ідея не сміла мати нічого з «релігійного фанатизму»,