Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко

«лобзанія». Чи це не доказ тупої бездумності і бездушності, що час одного століття, затопленого повінню Шевченкового культу, не дав Україні буквально ні одного суцільного твору про його творчість, конгеніального рівнем з мистецькою висотою Кобзаревого слова? Шевченко донині не дочекався свого критика – ученого, що опанував би в цілості його появу, як поета й людини. А коли ця своєю двозначністю і фальшивістю нестерпна ситуація далася вкінці відчути, – треба було змобілізувати легіон імен, щоб приступати до змалювання вичерпного образу Шевченка. Заслуга починників, без уваги на рід спонуки, перед рідною наукою – безсумнівна, але навіть шістнадцятитомна праця не змінить факту, а саме: що «століття Шевченка» не надихнуло – бодай одного таланту до монументальної наукової праці про національного генія. З хмари українських мовоз навців та істориків літератури не виринув ні один світоч, щоб над ярмарковим крамом шевченкознавства розвинути великий фільм геніальної критичної синтези. Довкола поета і надалі пустка, бо ганебна метушня торгівців-богомазів не може входити в поважний розрахунок.

Уявімо собі ближче «культ Шевченка» в його середовищі: єдиний поет, пророк, учитель в одній особі; беззастережна пальма першенства, загальна прив’язаність. Ця ситуація не видає впродовж десятків літ ніякого геніального інтерпретатора. Аж дивна ця наукова кволість української душі, тієї душі, що видала, чи радше стихійно зродила культ української пісні, дива народної творчості, словесної, пісенної, рухово-танкової»242.

Сатирик Остап Вишня дотепно й переконливо висміяв нездійсненність націоналістичних замірів «привласнити» Шевченка

У 1924 р. Павло Михайлович Губенко – улюблений народний сатирик Остап Вишня – написав фейлетон «Чий Шевченко?».

« – Наш Шевченко!

– Ні, наш Шевченко!

– Так ні, таки наш Шевченко!

– Наш! – Наш!

А як насправді, чий же Тарас Григорович? Наш чи їхній?

– Їхній!

Факт! Що факт, то нема де правди діти – їхній…

– Який там, – вони кажуть, – Шевченко революціонер, коли він і віру, і церкву так поважав, так славословив, так шанував!

– І що ви на це скажете?

– Правда!

– Читайте, як він до цього всього ставився:

Храми, каплиці і ікони,

І ставники і мірри дим,

І перед образом твоїм

Неутомимії поклони —

За кражу, за війну, за кров,

Щоб братню кров пролити просим,

А потім в дар тобі приносим

З пожару вкрадений покров!!243

– Бачите?

Пожар, небезпека, згоріти можна, загинути – раз плюнуть, а ми, незважаючи на все це, в огонь, мовляв, ліземо, щоб свиснути покров і богові в дар принести…

– Хіба це не любов, не самопожертва?

– Хіба це не повага до релігії, до церкви?

І це ще не все…

У поемі «Іван Гус» Тарас Григорович прямо кричить за автокефальну церкву:

Автодафе! Автодафе!

Гуртом заревіли…

«Автодафе» – це тоді так звалась автокефалія.

Можна дуже багато в Шевченкових творах таких прикладів понаводити, але гадаємо, що досить буде і тих.

Далі…

Відношення Т. Г. Шевченка до панів. Безперечно, дуже симпатичне, та й інакше і бути не може. Сам кріпак, змалечку вихований на панській ласці, він все життя про панів згадує…

Послухайте, з якою любов’ю Лукія («Відьма») розказує дівчатам, як вона пана любила:

А вона їх научала,

Як на світі жити;

Розказує, як і вона

Колись дівувала

І як пана полюбила,

Покриткою стала.

І як стригою ходила,

Близнят породила.

Усе було розказує,

Аж плачуть дівчата,

Та хрестяться, жахаються,

Ніби пан у хаті244.

Ви бачите, з якою любов’ю ставилось населення до панів. Проста дівка Лукія настільки любила пана, що не одну дитину йому народила, а цілих двоє. І дівчатам потім розказує. Дівчата з радості аж плачуть, і в екстазі їхньому їм навіть пан увижається («Ніби пан у хаті…»).

Далі…

Ми вважаємо Шевченка за борця за волю. Помиляємося ми. Шевченко любив неволю. Він навіть її ідеалізував.

Пригадайте:

Заснули, мов свиня в калюжі,

в своїй неволі245.

«Свиня в калюжі»… Верх блаженства… Ми ж прекрасно всі знаємо, що ніхто так красиво себе не почуває ніколи й ніде, як свиня в калюжі…

Далі…

Помиляємося ми так само, що Шевченко ненавидів царів. Чому ми це приписали Тарасу Григоровичу, я просто не розумію. Він же ясно і недвозначно каже:

Все на світі не нам,

Все богам і царям246.

Все їм! Все їм оддавай! Хіба це не пошана царів та богів?

А оце приміром:

О люди, люди, небораки,

Нащо здалися вам царі…247

Прямо благає!.. Навіщо вони вам? Дайте їх нам! Страшенно-бо любив він їх…

Наведені приклади, думаю, переконають, що Шевченко, безперечно, їхній… Панський Тарас Григорович.

У «Заповіті» так якнайяскравіше і виявилась його поміщицька ідеологія, його бажання великої земельної власності:

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно…

Бачите, який?! Не просить якихось півдесятини, а цілі лани з кручами, з Дніпром… До графині Браницької хоче дорівнятися…

Так чий він? Правда, їхній?!»248

ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОБІОГРАФІЯ

У п’ятому томі Зібрання творів Т. Г. Шевченка надруковані два тексти його автобіографії. Вони супроводжуються поясненнями редакторів тому:

«Автобіографія Т. Г. Шевченка відома в двох редакціях: перша – в автографі, друга – надрукована в журналі «Народное чтение» (1860, № 2) під заголовком «Письмо Т. Гр. Шевченка к редактору «Народного чтения».

Текст автобіографії записаний в саморобному зошиті з восьми сторінок, незакінчений, без назви.

Вперше надруковано в журналі «Киевская старина» (1885. № 11. С. 431 – 435) під заголовком «Автобіографія Т. Гр. Шевченка, писанная для «Народного чтения» (публікація П. Куліша).

Друкуючи автобіографію, П. Куліш писав у примітці:

«В своё время издатель «Народного чтения» обратился к Т. Гр. Шевченко с просьбой написать свою биографию для журнала, им издаваемого. Не будучи в состоянии написать её так, как хотелось бы, он обратился за помощью ко мне и отдал мне свою рукопись. Я написал от его имени то, что напечатано, по его одобрении, в «Народном чтении», а неоконченная автобиография поэта лежала в моих бумагах, забытая мною, до 1885 года» (Киевская старина. – 1881. № 11. С. 231).

Написання і публікація автобіографії пов’язані зі справою звільнення з кріпацтва родичів поета, яку порушив комітет Літературного фонду незабаром після повернення Шевченка до Петербурга влітку 1859 р. Оскільки поміщик В. Е. Фльорковський не погоджувався дати волю родичам Шевченка, було вирішено привернути до цього увагу громадськості, опублікувавши автобіографічний лист поета. Однак значення автобіографії виходить за межі конкретного практичного завдання. Це публіцистичний твір антикріпосницького змісту.

Автобіографія вперше введена до збірника творів у