Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко

ПИСЬМО Т. ГР. ШЕВЧЕНКА К РЕДАКТОРУ «НАРОДНОГО ЧТЕНИЯ»

Датується за першодруком: 18 лютого 1860 р. С. – Петербург.

Текст, відредагований, доповнений і пристосований до підцензурного друку П. О. Кулішем, авторизований Шевченком. Поет двічі називає журнальний текст автобіографії своїм: у листі до В. Г. Шевченка від 27 квітня 1860 р. – «Чи получив ти сьогодні другу книжку «Народного чтения»? Там єсть моє письмо до редактора. Воно вже перетлумачене в польських газетах. Прислухайся, що польські пани і полупанки на се письмо казатимуть» – та у листі до В. Е. Фльорковського250 від 27 листопада 1860 р., надрукованому також у журналі «Народное чтение» (1860. № 5…) – «О письме моём редактору журнала «Народное чтение» и о наших народностях я вашего мнения не оспариваю…»

Редагуючи «Автобіографію», П. О. Куліш вилучив з неї все, що могло видатись неприйнятним з погляду цензури (згадки про арешт і заслання «без суда и следствия», про цензурні утиски), зосередивши увагу на долі талановитого юнака до його викупу з кріпацтва та наголосивши на тяжкій долі його родичів-кріпаків.

Відразу ж після першої публікації «Письмо Т. Гр. Шевченка…» було передруковане в багатьох виданнях, перекладене польською та німецькою мовами, майже повністю наведене в рецензії М. О. Добролюбова на «Кобзар» 1860 р. (Современник. – 1860. – № 3…), уміщене в «Кобзаре» Шевченка в перекладі російських поетів за редакцією М. Гербеля (1860 р.)251.

ГІРКІ Й ЗЛИДЕННІ РОКИ ДИТИНСТВА ТА ЮНОСТІ

Куточок України, де вперше побачив світ Тарас Шевченко

«Життя Т. Г. Шевченка завжди інтересовало мене до високого ступеня, – цими словами відкривав перед порогом ХХ століття (1897 р.) свою копітку шестирічну працю невтомний зацікавлений біограф народного поета Олександр Якович Кониський. – Тарас Григорович Шевченко-Грушівський родом зі Звенигородського повіту252 (в Київщині). З усіх 12 повітів Київщини повіт Звенигородський і тепер ще, коли майже усі ліси сплюндровано, видається красою своєї природи. Вітки Карпатів перерізують його вздовж і поперек. Найвищий шпиль горбів сягає до 700 ступнів253. Тим-то більша частина повіту, найпаче куток південно-східний, горбковата, хвилясто-розлога.

З півночі на південь повіту плине річка Гнилий Тикіч, приймаючи чимало невеличких допливів: Шполу, Попівку, Посоховату, Вільшани і інші. Взагалі місцевість повіту, найпаче тепер, коли лісів нема, не маючи характеру лісового, не набрала й характеру чисто степового; хоч і зустрінете степову розкішну рівнину, заслану зелено-оксамитовим килимом, але вона невелика і глянь: впирається вона в гору, колись покриту було віковічним гаєм! Зустрінете гарну долину між горбами, а за нею зараз байрак, підперезаний веселим гайком. Така різноманітність надає обширу характер країни, середньої між степовою і лісовою. Не почуєте тут того потужного стогону, що під час бурі реве в лісі; нема і того невблаганного приголомшування пустелі, яким дише степ влітку під час спеки; тут усе: і густа блакить неба, і зелений або жовто-золотий килим поля, і гомін гаїв, і журливий та сумний вид могил, і тиха течія річок, і скляний поверх ставів мають вдачу тиху, привітну, м’яку, що не тільки не дратує дух, не озвірює чоловіка, а лащить серце пестощами нені доброї, ніжної, гріє його теплом кохання, наливає в душу того ліризму, що вабить до життя спокійного, до волі та до згоди і братолюбія між людьми. Найбільшою красою видається північно-східний куток Звенигородського повіту. Тут навкруги містечок Вільшаної та Лисянки порозкидалися густі та людні села. Колись, було, вони тонули в густій сутіні темних лісів та прегарних садів. Краса природи, мабуть, перш за все сприяла тому, що в сьому кутку, як і в сусідньому з ним кутку Каневського повіту, пишалося колись малярство, найпаче між духовенством: ледве чи було таке село, щоб не було там свого маляра. Тепер за останні роки тут і малярство підупало. З сього кутка, опріч добрих художників, як Сошенко, Превлоцький та інші, вийшов не один письменник, не один учений, перейнятий ідеєю свідомої національної любові до України254.

Села, яких ніколи не забуде український народ

Так от у цьому хвилястому та зеленому кутку Звенигородського повіту є двоє сіл: Моринці й Кирилівка255, яких до віку вічного не забуде український народ: доки житиме на світі українське слово, доки лунатиме українська пісня, доти Моринці і Кирилівка стоятимуть перед очима історії відродження українського письменства і національно-культурного життя нашого, бо ймення сих сіл навіки нероз’єднано зрослися з йменням генія українського слова Тараса Шевченка, що (став) на сторожі біля нашої національності.

Кирилівка і Моринці належали до маєтностей Енгельгардта. Між кирилівськими крепаками його з початку ХІХ віку була родина посполитого Івана256 і жінки його Марти Шевченків-Грушівських257. Син його Григорій258 одружився з дочкою посполитого з Моринець – Якима Бойка – Катериною259, і жив з нею при батьках в Кирилівці. Невідомо певно, з якої причини Григорій, проживши кілька років з батьками, перебрався в Моринці. Мабуть, тісно було жити, бо у батьків, опріч його, було ще шестеро дітей, а у його теж було двоє: Катерина і Микита. Тим часом сусідня з хатою його тестя, межа в межу, хата посполитого Копія опустіла. Яким Бойко – не відомо мені, якими заходами – придбав собі Копіїв ґрунт і хату і переселив туди свого зятя Григорія Шевченка. Тут ото 25 лютого ст. ст. р. 1814 Катерина Шевченчиха повила сина Тараса…

Григорій Шевченко, як і всі крепаки, бідував, але він був стельмах, дещо заробляв і сяк-так перебивався б, коли б був не напосівся на нього Копій; а то, коли вняти віри народному переказу, Копій, помщаючись за те, що Шевченко живе на його ґрунті, забрав у його розбишацьким чином і овець, і корову і приневолив покинути його хату.

Батько і тесть Григорія бачили, що Копій руйнує побут їх дітей; тямили, що з таким розбишакою нічого вони не вдіють, і стали на тому, щоб Григорій кидав Моринці і перебирався в Кирилівку. Вони купили йому ґрунт і хату у Тетерюка за 200 рублів «асигнаціями». Коли саме Григорій перебрався назад у Кирилівку, не відомо, але, в усякому разі, не пізніш р. 1816; бо р. 1817 Григорієва родина з сином Тарасом записана вже в книгах не Моринецької, а