Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко
Але шевченкознавство є галуззю літературознавства, отже науки, отже категорії раціональної. А для виявлення Шевченка взагалі, а феномену його поезії зокрема, самої лише розумової аналізи напевно не вистачає.
Продовжуючи, він розмежовує слово як простий засіб вербальної комунікації і Слово, Логос як глибоку, Богом дану істину, наводить Франкове:
Слова – полова,
Але огонь в одежі слова —
Безсмертна, чудотворна Фея,
Правдива іскра Прометея.
І бачить у цих рядках вогонь, який є самою сутністю Шевченка:
«…цей вогонь, так чи інакше присутній в кожній справжній творчості, – є передовсім незаперечним, суттєвим, істотним і природним складником поезії Шевченка, можна сказати, душею її. Той вогонь відчувається майже в кожнім його рядку, хоч температура його, розуміється, не завжди однакова. Але той вогонь з вулканічною силою проривається наверх у «Кавказі», «Посланії», «Марії», переспівах псалмів, ліриках заслання й по повороті.
Проривається майже наочно, майже намацально, майже, так скажу, фізикально».
«І це є саме та протеїчна сила, яку можна зрозуміти раціонально», – вважає Г. Грабович.
Далі автор розвідки продовжує цитувати Маланюка: «Того вогню, розумово, «науково», аналітично – викрити, зважити, підрахувати – не можна. Переконати когось, що такого вогню ще не відчув, або не відчуває – способу немає.
Реєстрування метафор чи ритмічних ходів, класифікація епітетів чи розгляд навіть синтаксису Шевченка – дає вже багато, але не дає (і не може дати) істотного.
Скажу коротко і просто – навчитися Шевченка не можна.
Його можна сприймати або не сприймати як явища творчості взагалі, і це не довільне твердження. Як можна навчити, наприклад, Гете або музику Вагнера, тим більше людину чужу? Згадаймо, як остаточно даремні наші зусилля передати Шевченка іншим народам, Шевченка, який є органічним згустком нашої нації аж до майже повної герметичності для не-українця» («Шевченко живий»).
«Цей пасаж порушує низку питань і роздумів, – вважає Г. Грабович. – Хоча на цьому пізньому стані життя (1961 рік) Маланюк уже не перебував в ідеологічних оковах, і його поезія набула елегійного звучання, відбиток попередніх часів є і досі помітним у цьому есеї. Статтю Маланюк завершує повторним посиланням на події 1917 року, й відродження, яке було викликане цією поезією, знову наголошує на досі актуальних спробах совєтського режиму придушити українську ідентичність, і нарешті висловлює переконання, що це випробування може бути подоланим поезією генія, що це єдина можливість порятунку. «Про це треба пам’ятати особливо тепер, коли Батьківщина є фізично беззборонна, і коли її сливе єдиною «військовою силою, єдиною справді «атомовою бомбою» є саме книга де між іншим стоїть:
Буде бито
Царями сіяне жито!
А люди виростуть. Умруть
Ще не зачатиї царята…
І на оновленій землі
Врага не буде супостата.
А буде син і буде мати,
І будуть люди на землі.
(«Шевченко живий»)
Попри те, що така аргументація будується на провіденціялістському та «національно» – герметичному підході й повертає нас до часів боротьби і випробувань (1917 року і визвольних змагань), і що все знову підлягає політичному та ідеологічному прочитанню, і навіть попри те, що він знову мусить спиратися на голос держави слова, розуміння літератури-поезії як останнього пристановища для нації – основа цього твердження є незаперечною: зв’язок, що встановився між Шевченковою поезією і колективною рецепцією, є насправді надзвичайно глибоким, багатогранним і стійким до звичайних раціоналістичних прочитань… Шевченкова поезія стає співмірною з досвідом українського народу – не так зі справжнім історичним досвідом (хоча вочевидь і з ним теж)…»205.
«Шевченкознавець» Донцов. Його брудні й підступні фальсифікаторські «фантазії»
Головна зухвала мета «апостола» українського націоналізму Донцова: видати себе за однодумця поета-революціонера Шевченка
Нескладна річ – пояснити саму зацікавленість Донцова особою Тараса Григоровича Шевченка. Пігмеї завжди марять бути подібними до велетнів, та ховаючись за ними – не опинятися в їх тіні. Сучасники не обійшли цю рису, тільки ознайомившись з появою цього крикливого маніфесту. «Як дикун, поначипляв він на себе шнурки блискучих фальшивих коралів, – відзначало у 1926 р. поважне видання тодішньої столиці України Харкова, – прикрасив себе пестрою орнаментикою татуїровки – чужих цитат, нап’ялив на себе дуже «модерний» циліндр і в такому костюмі продукує він своє крикливе танго перед історією, яка пройде спокійно мимо цього настирливого шуму»206.
У цій показній «татуїровці» з чужих цитат і з’являються фальшиві спроби Донцова будь-що підладитись під Шевченка.
Відзначимо праці, які переконливо розкривають фальсифікаторські вправи Донцова й його прісних207.
Зі свого боку, силкуючись будь-що нав’язати українцям власні безславні невідступні руїнницькі маячення, Донцов, по-перше, на власний «компетентний» розсуд у програмному опусі «Націоналізм»208, – прагнучи оббрехати найбільшого народного велетня, Тараса Григоровича Шевченка, – звертається до науковоподібного, з дозволу сказати, – «теоретизування». Він винаходить і головну причину гіркого історичного минулого України. Вона оголошується так званим «провансальством» – тобто ідеологією жителів Провансу, які – без помітного опору змирились із перебуванням у складі Франції на статусі провінції. Новоявлений історик виявляє і діяча, який «мужньо» виступав проти такого.
«Пригадаймо собі, – просторікує Донцов, – рабську філософію провансальства, яке застерігалося проти того, щоби право на життя мали собі окупати нації більшим виявом життєвої енергії, і аж тоді з’ясуємо, оскільки инша, мужнійша, не розхлябана жебрацька фільософія містилася… в висказах Куліша!..»
По Кулішу: за Донцовим нібито прямують «богомильний» Тарас Шевченко і Леся Українка
Стверджується, ніби останнього підтримував і Шевченко. «Коли в сих немногих провідників нашої громадської думки стрічаємо нотки протесту проти декадентського світогляду провансальства, – заявляє Донцов, – то найкращий і найповніший свій вираз знайшов він, звичайно, у Шевченка. Гоголь протестував проти «меркантилізма» окруження, Куліш – проти життєвої мудрості «під’яремних биків», протиставляючи їм кождий свою велику, ще не здійснену мрію, свою фантазію. Сю фантазію – «загальне», що стоїть над «поодиноким», що має бути накинене силою тому, що вже існує, свідомо бере себе за провідника муза Шевченка. «Фантазія, – пише він в однім листі, – щястя в уяві… І сього доволі! Для душ, що спочувають і люблять, – замки в повітрі тривалійші і кращі за матеріяльні палаци егоїста».
Наведемо й далі: «…Як Гоголь, що шукав щастя в жорстоких і крівавих чеснотах середньовіччя, як Куліш, що шукав його в силі, зверненій однаково чи на те, що люди звуть «добром», чи на те, що звуть вони «злом», – так і Шевченко, лише з більшою силою і переконанням, молився до «такого страшного в нашій душі, що аж холод іде по серцю, як хоч трошки його розкриєш», що