Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко
Ці есеї, зокрема найраніші, мали здебільша програмову, ідеологічну орієнтацію. Настанова, яку обирає собі Маланюк, не є позицією нейтрального спостерігача або академічного дослідника, хоча певний нахил до академічного тону також помітно, принаймні увидатнюється сенс історії («історіософічність») і те, що ми назвали б тепер культурологічною перспективою: проте він не є літературознавцем ні за освітою, ні за темпераментом. І переважно з більшою або меншою наполегливістю Маланюк артикулює нову націоналістичну ідеологію Дмитра Донцова та його часопису «Літературно-наукового вісника» (від 1933 року – «Вісник»).
Маланюк залишається в таборі Донцова
Історію взаємин Маланюка і Донцова ще не вивчено, – зазначає Г. Грабович, – зокрема потребує дослідження обширне й досі не опубліковане листування. Наприкінці їхніх листів, тобто у 1960-х, вони розійшлися, передусім це спричинила Маланюкова потреба переорієнтувати своє мислення щодо сучасної України. Але у вирішальний міжвоєнний період Маланюк перебуває цілком у таборі Донцова. Сенс того впливу, що Донцов на нього мав, його відданість справі видно у статті, що її Маланюк написав до 75-річчя Донцова, де він – з вірою і патосом щирого адепта – простежує ту роль, яку «доктор» (як його називали послідовники) відіграв для України і для нього особисто. Стаття – по суті панегірик, сконструйований із есенціялістських і маніхейських топосів донцовської візії української історії: темна ніч українського безсилля, безладу і браку волі, що позначали кінець ХІХ століття і були втіленням раціоналізму і федералізму, а також нібито русоцентризм Драгоманова, героїчні визвольні змагання і згодом поразка української війни за незалежність, а потім відповідь на причини поразки – і разом з тим візія відновлення та справжнього звільнення від психологічного стану облоги. Таким звільненням постає Донцов і «Літературно-науковий вісник», що почав виходити 1922 року, коли багато хто дослівно ще переживав травму війни».
Пишучи про Шевченка, Маланюк дотримується аксіом Донцова
«Ідеологічну спрямованість Маланюкових есеїв про Шевченка, – пише далі Г. Грабович, – можна представити кількома основними тонусами або рубриками, які мають низку відгалужень або нюансів.
1. У центрі цієї критики є об’єднувальна, формальна і апріорна віра, чітко орієнтована на концепцію (насправді це радше аксіома) Донцова, що, мовляв, Шевченко артикулює у своїй поезії, як політичну, так і національну візію України. Така позиція вповні співзвучна із загальною рецепцією початку ХХ століття, в самій же поезії, особливо в Шевченкових так званих (??) «політичних поемах» («Сон», «Кавказ, «Посланіє», «Розрита могила» та інших), є, річ ясна, формулювання, які водночас передбачають політично забарвлене прочитання і спираються на колективні почуття, які є інтернаціональними, і водночас посутньо, стають стимулом і засобом для формування національної свідомості. Проте сама собою Шевченкова візія України та його відчуття авдиторії, до якої він звертається, позначені символічними, мітичними, міленарними199 моментами, а також постійним децентруванням і, понад усе, присутністю сакрального. Все це окремо і сукупно принципово упосередковує ті політичні і національні віри, які тут зароджуються. Маланюк, спираючись на Донцова, ці упосередкування чи пак нюанси ігнорує, або попросту не сприймає. Його аргументація є принципово есенціялістська або апріорна. Шевченко ео ipso200 є національним пророком і національним генієм, тож завдання критика – не перевіряти цей постулат, а утверджувати його й використовувати для розбудови більшої справи. Реальність літературного твору та потреба його висвітлити, його апотезувати є взаємопов’язаними: пропедевтика201, завдання конструювати національність і свідомість, до якого критик – справжній критик! – має прагнути, вповні віддзеркалюються в характері, риторичних прийомах і полемічному тоні Маланюкових есеїв. Тому-то по суті і немає шевченкознавства як такого, або рецепції Шевченка як такої: є тільки боротьба за Шевченка». Зауважимо, що з останнім висновком першого розділу статті професора Г. Грабовича варто в основному погодитись. Але читаємо далі:
Нація і національне – «понад усе»
2. Домінування ідеї нації й її основні прояви («національна перспектива», «національна справа», «національний геній», «національний підхід до національного генія» тощо) накладають чітку телеологію, навіть детермінізм на Шевченків поетичний світ, на його значення і його вагомість…
3. Як продовження обох попередніх рис, націоцентричної і телеологічної, погляди на Шевченка і Донцова, і Маланюка відображають реальний і глибоко самосвідомий історичний перелом… Водночас, це відчуття винятковості й нового порядку супроводжує фактично будь-який програмовий і полемічний підхід і є результатом прагматичної функції критики. В цьому випадку, однак, є якісне розходження: перерва або цезура202 є ідеологічною і в її повному охопленні (тобто із Донцовим) стає тотальною або тоталізаційною. Для них справжнє, тобто національне – ідеться тут, звісно, про тавтологію – розуміння починається лише від них, перед ним існувало (переважно, а то й винятково) тільки псевдошевченкознавство. Маланюк, щоправда, допускає певні нюанси. У пізнішій статті (рецензія 1956 року на біографію Шевченка Павла Зайцева) він перелічує письменників, які «відбронзовували» канонічного «Кобзаря Тараса» і відновлювали справжнього, живого Шевченка. Список є досить осяжним, хоч усе-таки обмежується до виразно антисовєтських критиків… Єдиний, хто не пов’язаний із цими академічними науковцями, це публіцист-ідеолог Донцов, і його присутність тут відбиває Маланюкову залежність і пієтет. Одначе 1937 року, напередодні війни, коли насувалися нові потрясіння, його судження категоричніші і, як завжди, емоційні…
У самій рецепції Шевченка центральним завданням, із яким стикається критик і його авдиторія, рецепції, що стисло втілює всі три ідеологічні конструкти – національне, теологічне та історичне – є відчути і потім діяти відповідно до фундаментального зсуву чи переходу парадигми203, який оприявнюється в цій рецепції, тобто переходу від народницького до волюнтаристсько-націоналістичного Шевченка…
Полеміка навколо народницької ікони – Шевченка в «шапці і кожусі», – триває і досі, у незалежній вже Україні.
З другого боку, Шевченко «грядучий» – є не селянином, а козаком, «паном», народженим, аби бути провідником, аби випрямити спини своїм співвітчизникам, перетворити їх у націю.
Далі текст Маланюка: «Вкладаючи своє життя в історію своєї батьківщини, «кріпак» Шевченко був свідомий свого творчого «обаполи времени» пов’язуючого чину.
Бо він був, повторюю, козак, себто пан, та ще й над панами, що одразу загетьманував над всіми тими Гребінками, Галаганами, Лизогубами, Маркевичами… Недарма дехто з них називав його «отаманом».
Був він свідомий, що своєю визвольною, переможною, панівною поезією випростує тих, що «похилились, що зробилися «душевбогими», відродить самий інстинкт панування.
До «рабів незрячих – гречкосіїв», до «німих підлих рабів», до «підніжків» і «овечих натур», до «капусти головатої» різних повітових «громадівців», до «мільйонів полян, дулібів і древлян», як стисло в «Юродивому» окреслює він українську національну дійсність, «до недолюдків», – він вогненний віддає наказ: «Будьте люди»! «Схаменіться»! –