Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко
«Провансальський загал» не зрозумів Тараса Шевченка й Лесю Українку
«І тому його (Шевченка), – вважає Донцов, – у нас так мало розуміли! З кождої великої особистости, не розуміючи її, але улігаючи мимоволі її чарові, брало наше провансальство не її суть, але те, що яко таке відповідало й о г о світоглядові. Тому найпопулярнішою річию в Шевченка стала в нас «Катерина», а в Лесі Українки – «Лісова пісня», себто як раз найменч характеристичне для генія сих авторів, яке хоч і перевисшало о цілу голову твори провансальства, але всеж ідейно було найбільш зближене – до його солодкаво пасивного світогляду.
У сім непоборнім туподумстві нашого провансальства і треба шукати причину того, що всі ці виломи, які робили в його світогляді-в’язниці Гоголь, Куліш, Шевченко, Леся Українка, автор «Самостійної України», почасти Грінченко, та инші – зараз заростали мохом провансальської маніловщини. Наші провідники бачили у відважнім дусі батьків, що його оживляли в їх струхлявій совісті Шевченко та инші, мов той Гамлет, – диявола. Слова цих кількох пророків занадто суперечили їх вдачі, щоби без застережень могли вони їх приняти. Забагато в їх макбетівській натурі було «молока людської лагідности». Мов горох о стіну ударялися слова тих пророків о мур їх зкам’янілих чеснот, а «ясна, створена для тихого щастя душа (українця) з тяжкою бідою піддавалась нашептам фанатизма»209.
Після слів Донцова відносно того, нібито поета-революціонера Тараса Шевченка «в нас так мало розуміли!», таких же «реверансів» на адресу Лесі Українки, він приписує Тарасу Григоровичу те, чого він не писав і що аж ніяк не відповідало його світогляду, про який так «турбується» націоналістичний ідеолог.
Виявляється, що Донцов свідомо «забув» вказати дату листа, з якого запозичені наведені вище слова «фантазія» та похідні від нього, які нібито належали Шевченкові й які Шевченко вживав у своєму листуванні. З’ясуємо предметно це питання.
Як же поділився Шевченко довгоочікуваною радістю з Броніславом Залеським
Насправді, виявляється, що Тарас Григорович Шевченко лише одного разу вжив слово «фантазія» в листі, відісланому з Новопетрівського укріплення на десятому році заслання, нечуваного за жорстокістю та повсякденними моральними знущаннями. Повідомлений друзями про очікуване невдовзі припинення каторги, Тарас Григорович сповіщав цю радісну довгоочікувану звістку своєму польському побратимові Броніславу Залеському210. Лист цей не можна читати без зрозумілого радісного хвилювання. Наводимо відповідне місце, яке підтвердить це:
«Ты пишешь, что кароокие и голубоокие siostrzency твои спрашивают тебя, когда приедет к ним старый друг твой, который любит добрых и милых детей? Целуй их, мой единый друже, и скажи им, что сердце моё давно уже с ними и что сам я приеду к ним скоро и поцелую их так, как ты их теперь целуешь. Фантазия! воображаемое счастие! пока и этого довольно. Для душ сочувствующих и любящих воздушные замки прочнее и прекраснее материальных палат эгоиста. Эта психологическая истина непонятна людям положительным. Жалкие эти положительные люди, они не знают совершеннейшего, величайшего счастия на земле, они, одурманенные себялюбием, лишены этого безграничного счастия – рабы лишённые свободы и ничего больше.
Реальні підстави для вжитого в листі слова «фантазія»
Вместе с твоим радостным письмом получил я письмо из Академии художеств от жены нашего вице-президента – графа Толстого. Она пишет мне, что сделано всё для моего искупления и что в скором времени она ожидает счастливого результата. Как ты думаешь, можно ли на этом фундаменте строить воздушные замки? Ты скажешь: можно, а я уже их и построил. И какие прекрасные, какие светлые замки! Без бойниц и амбразур, без золота и мрамора мои роскошные прекрасные замки! но им позавидовал бы и сам несвижский «Panie kochanku»211, если б он мог теперь завидовать чему-нибудь. Я вот что построил на этом прекрасном фундаменте.
Первое, или первая поэма, интродуксио: расставанье с пустыней, в которой я столько лет терпел, расставанье с Карлом, Михайлом212 и Бюрно, которого я только раз увидел и полюбил, потом пауза до Москвы, потом Москва, оставшиеся друзья и школьные товарищи, потом, потом… вот какой финал. Вместо петербургской железной дороги я выбираю простую почтовую дорогу – смоленскую или виленскую и приезжаю прямо в Рачкевичи213. Здесь начинается вторая часть поэмы. Встречаюся с тобою, плачу и целую руки твоей счастливой матери, целую твоего счастливого отца, сестёр, карооких и голубооких siostrzencow твоих и в объятиях полного счастия отдыхаю, повторяя стих великого поэта: «Мало воздуха всей Аравии наполнить мою свободную грудь»214. Вместо Аравии я буду говорить Литвы… Вильно так же дорого по воспоминаниям моему сердцу, как и твоему215. Из литовской столицы по варшавскому шоссе мы летим прямо в Академию художеств и дополняем наше и без того полное счастие двумя годами студенческой затворнической жизни. А сколько радости в этой затворнической жизни! Эта радость и это счастие понятно только тому, кто любит божественное искусство так, как мы с тобою его любим.
Не правда ли, – прекрасный, великолепный и не совсем воздушный замок?
Второй воздушный замок, или поэма на одну и ту же тему: вступление в то же самое, сцена в Москве та же самая, но вместо смоленской дороги выбрана петербургская железная, и я в Петербурге, в скромной квартире о двух комнатах, изучаю искусство акватинта, и ожидаю к себе тебя, моего искреннего друга. Ты приехал, живём мы с тобою скромно, почти бедно в маленьких комнатках, неутомимо работаем и наслаждаемся своим учением. Два года пролетают незаметно над нами, и мы, ежели не полные, по крайней мере, сознательные артисты, через Вильно и Слуцк возвращаемся в Рачкевичи, целуем твою мать, отца, сестёр и карооких и голубооких сынцов твоих.
Вторая моя поэма немного прозаичная, но в сущности полнее первой. Так или иначе, а ты должен быть в Академии художеств. Или будет прореха, не зашитая дыра в твоей и моей жизни. Недостаточно видеть, любоваться прекрасным, умным, добрым челом человека, необходимо нарисовать его на бумаге и любоваться им, как созданием живого бога».
Тяжкі реалії «фантазій» Шевченка на очікуваній волі
Але життя – не «фантазия» – на кожному кроці вривалося в їх голодне буття, нагадуючи про необхідність хоч
