Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій
І так на переміну по кілька разів. А на дверях, на коридорах товпляться бандити, ключники, сторожа (отих учерашніх Познаньчиків-вартових уже змінили) і регочуться, кепкують та все приговорюють:
— А що, легко будувати Україну? А ти гадав, що Україну будувати — то мід лизати? Маєш тепер Україну. Десятому заказуватимеш..
Коли по якомусь часі позмітали пісок, долівка була чистенька, як папір, хоч перед тим була чорна, як земля. Лиш де-не-де ще були сліди крови з поранених ніг. Але це зараз приказали позмивати. Опісля дали солонини, щоб намастити суки на дошках, щоби були червоні (не оден був би її з'їв).
Все це порядкування тяглося майже до п'ятої години. Повносили прічі, повкладали, і кождий повалився мов солома. Не зважали вже ні на крики, лайки, ані на побої. Було все одно, байдуже. Принесли якийсь обід, по кускові хліба, та мало хто піднявся до нього…
О год 6 перед вечором — "візита". На команду "бачносьць!" усі мають зриватися, ставати удворяд і "рувнаць". При оцьому "рівнанні" знова крики, лайки і штовханці. Як уже все готове, входять із великою помпою ключники, а "командант целі" голосить їм, який стан, порядок, як хто поводиться і т. Ї. Відбувається перегляд, при чім знова полають, наштовхають, накричать і ідуть дальше.
Ага! Накінці ще дозволили принести собі з магазину сінники, набиті соломою. Не оден подумав: но, може, хоч цю ніч якось висплюся по-людськи та відпічну. Але не встигли ми на них і яку годинку-дві полежати, як зараз зчинився рух, і як скоро ми їх вносили, так ще скорше викидали.
Сінники були повнісінькі блох і блощиць, які хмарами обсіли наші тіла. Але вже й викинення сінників не здалося ні на що. Вся ота погань встигла вже позалазити у шпари, і пропав нічний відпочинок і сон.
Так-то дні минали за днями. Генеральне порядкування відбувалося щосуботи й щосереди обов'язково, а часом як "командант" удобрім гуморі, то заведе собі коли-небудь.
Через який тиждень, як рани вже сяк-так поприсихали, стали призначувати нас до праці поза тюрмою. Одні возили пісок, другі обслуговували ключників, треті мили підлоги, білили стіни і т. п. в суді, який є таки побіч тюрми. Тут і я працював, бо на місто всіх не пускали. Згодом і сюди боялися мене брати до праці. Харчі були нижче критики.
Щастя, що Український горожанський комітет присилав харчі, чим держав нас при житті. Бо іншої помочі нізвідки не було. І хоч той харч не був "інтелігентний", зате здоровий, поживний, що — хоч і бандити наїдяться — оставало і нам ще. Часом ще й хліба давали і навіть закурити курцям. Як же всі були вдячні за цю поміч, годі висловити. Відтак ще й одіж та обув присилав УГК, бо все вже понищилося. А тут не заносилося на звільнення додому. Згодом мені вдалося наладнати зв'язок із Комітетом і пересилати наші побажання, зажалення тощо.
За яких два-три тижні відносини стали змінюватися. Всякі бандити й інші в'язні чи навіть ключники стали чимраз краще відноситися до нас. На цю зміну впливали почасти інтервенції УГК, а почасти — положення на фронті.
В той час Буденний розгулявся і вже недалеко був від Львова. Одного разу говорили, що його стежі загналися навіть на Личаківську рогачку. І це викликувало самозрозумілу паніку не лише в місті, але й у тюрмі. Сторожу в тюрмі перебрала МСО (міська сторожа обивательська).
Смішно було дивитися, як коритарем проходжується із крісом якийсь панисько чи купець і сам не знає, як до чого йому ставитися. Не раз закукурічиться через дрібничку, а не раз не добачує і найтяжчої "несубординації"…
Замарстинівська тюрма має мури на 1,50 м грубі (у Коломиї лише на 60 цм). Вікна подвійно загратовані, а по долині ще й із сітками. Між кратами могло свобідно спати двох людей. Головною вулицею попід тюрму все йшов жвавий рух. То військо переходить, десь колись танк перевезуть або йде який "лопатенцуг" копати окопи під Львовом, у напрямі Стрия і Станиславова. Отже, не раз кортіло видрапатися на ґрати і поглянути на світ, як люде жиють і хліб жують. Та за кождий раз бандити стягали, ще й били та матір лаяли. А раз як побачив ключник, то мало не застрілив того смільчака, що відважився поглянути на світ.
Тепер змінилося все. Ключник із коридора вдавав, що не видить нічого, бандити не те що не стягали з вікна, а ще й повартували біля дверей, щоби хто не надійшов. Зменшилися вже й сикатури, знущання. Не раз повертають із міста оті бандити (ходили на закупи чи роботу), поскликають решту, зіб'ються в купку, пошепчуть щось, поспускають голови і думають. А цивільні панки-сторожі вечором підійдуть не раз під двері чи під віконце біля дверей і кличуть масненько, ще й по украінськи:
— Гей, Гуцулики, а не хоче котрий із вас закурити? А може, кавалок хліба чи булку? Не журіться, вас скоро вже випустять додому. За що ж отак людей мучити?!.
Знова в'язні-старшини (польські) кликали наших Гуцулів, ніби щоби попрятали в них, а при тім якось так [ніби] не хотячи зводили балачку на евентуальне захоплення Львова большевиками і [питають], що ми тоді робили би. Вони твердили, що нам добре було б, лиш хто знає, що з ними сталося би і т. п. При тім давали папіросів і дещо з харчу. Але треба признати, що не всі Гуцули брали ті "дари", хіба декотрі з молодших.
Одного разу бандити повернули з міста дуже поденервовані й стали оповідати таки на голос, що Кравз[20] зробив повстання, захопив ціле Покуття зі Станиславовом, до нього прилучилися всі селяне і ціла армія машерує
