Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій
Шкрибайло знав, чого сподіватися від Гуцулів. Бо як не раз який Гуцул просить: "Ей, пане вахмішу, екби ви війшли до нас, у гори, то бисмо налюбовалиси, нажилиси". А він на усе те: "Ая, хиба бив узєв з собов мішок на кости і бербеничку на кров. Знаю я вас, Гуцули, знаю".
З Українським горожанським комітетом теж наладналися кращі відносини, правильніше доходив харч, ми вибороли собі право давати свого представника до відбору і розділу харчу тощо. Але і мимо цього, заки жовніри донесуть від фіртки на коридор, то чимало бракує з казанів. Та най там!
Десь колись удавалося заговорити з котроюсь із пань комітетових. Це було великою полекшою для в'язня.
Однак, помимо всяких понижень, фізичних та моральних страждань, всі стали таки більш бадьорими. До цього в найбільшій мірі причинилася ота наша "праця", чи як її назвати, по келіях. Читанням, зборами, дискусіями і т. п. відривалося нещасливців від сумної дійсности, переносилося їх думки до зовнішнього світу, далося якусь ціль і держалося духовий зв'язок зі світом… Оце був той бальзам, який вилічував зболілу душу свободолюбного Гуцула, не давав йому попадати в розпуку і тратити віру у крашу долю. Ось так минали дні за днями.
Аж одного дня кажуть усім виходити рівночасно на подвір'я. Це здивувало нас, бо досі виходила кожда келія окремо, щоби в'язні не порозумівалися. Стали шибати по голові всякі думки-здогади. Одні віщують чарівне слово: "Воля!" Інші якраз навпаки — висилку в тяжчу тюрму. Ще інші догадуються, чи не схотять узяти до війська, бо є чутка, що на фронті дуже погано… Та ці міркування перебиває прихід суддів-старшин із військового суду (зразу всі політичні в'язні були в доразовому суді, опісля його замінено на звичайний військовий). Між цими суддями видно якусь гарячковість, нерішучість, з чого можна було вносити, що заняті є більше іншими справами, чим цими судовими.
Вкінці принесли купу актів і стали декотрих із нас вичитувати і ставити: одних по лівій, других по правій руці. Як на страшному суді… Так поділено нас наполовину. І тим, справа, зараз-таки проголошено звільнення з тюрми, а нам, зліва, сказано ще ждати якийсь час. Звільнені стали збиратися, пращатися з остаючими товаришами недолі, одні другим передавали вістки до дому, а зараз-таки в полуднє відійшли домів. Остало нас всього 65 (осіб).
У властей бачилося нерішучість. Малося вражіння, що не знають, чи всіх нас пускати домів, чи що з нами робити. Ходили навіть чутки, що за пару днів звільнять і решту. Згідно з цим і догляд у тюрмі став слабший, було більше свободи. Лиш дивись, як двері відчиняться і скажуть іти домів. І справді, за кілька днів двері відчинилися і сказано пакуватися. Серце забилося, однак не свобідно, радісно, але затривожено…
На подвір'ї ждала військова асиста, яка окружила всіх нас і повела на двірець та забила в товарові вози. Тут прийшли деякі слідчі судді, а між ними суддя Глявати, який під час слідства з в'язнями найбільш людяно поводився. Нам сказано, що скоро вернемо домів, лише львівський суд розгляне справу, бо цей не має вже часу. Мусить утікати перед большевиками.
Була це вже друга половина липня 1920 року. Вечером ми від'їхали. Комендант сторожі, якийсь "сержант" (казали, що ще з австрійської армії), поводився з нами незгірше. Зате жовніри з Мазурів-колоністів сикували нас та докучали зразу.
Одного разу вже була думка між нами розоружити цілу сторожу, залишити зв'язаних у возах, най собі везуть до Львова, а самим уоружитися і передертися домів. Але розважніші відмовилися від цього, мовляв, нащо нам скитатися по лісах роками, як дикі звіри. Най уже відбудеться суд, щоби ми могли на ньому висказати всю свою правду (а в той час всі вірили судові без застережень). І ми поїхали дальше.
Сторожа, як навмисне, не сторожила, начеб провокувала до втечі. Бувало, що вночі хоче котрийсь із нас вийти з воза надвір, то будить сплячого жовніра, щоб той ішов повартувати….
У Ходорові, на двірці, знайшлися якісь "патріотичні" залізничники (як ми згодом довідатися, це були члени "PPS"), які стали нас називати послідніми словами, лаяти і мало що не кинулися нас бити. Аж інші якісь вступилися за нами, а тим часом потяг від'їхав дальше.
На другий день біля полудня привезли нас до Львова і висадили на Підзамчу. Опісля повели вулицями до Гарнізонової тюрми на Замарстинові.
Зразу львівська публика думала, ідо це рекрути-Гуцули йдуть до армії Абрагама голоситися "до войни"… Так і говорили біля нас. Та вкоротці довідалися, хто ми, і картина відразу змінилася враз із настроєм. Всяке шумовиння стало прискакувати до нас то з одного, то з другого боку і кричати:
— Що? Ви ще їх провадите в такій параді? Та їм смерти замало! Дайте кріса, я зараз вистріляю отих гайдамаків, большевиків…
Інші просто брали нас за полонених большевиків, бо багато з нас мали червоні сердаки та холошні (штани). Але незабаром і ця чутка розвіялася і всі вже знали, що це 'Гуцульські повстанці". Отоді варто було видіти ту злобу, страшну ненависть до нас, цікаво було послухати обильних вуличних лайок і т. п. Казали Гуцули, що, мабуть, і Христа не вели в такому супроводі лайок, криків, плюття…
Найвідважніші були ті панянки з МСО ("міська сторожа обивательська". — Ред.), що ходили із крісами по вулицях. Не одна прискочить до котрого з нас і кричить, запінена:
— Пся крев, я би з цєбє живего паси дарла, зембамі рвала бим центи, скурвий сину!
Годі собі уявити ту моральну муку, яку треба було витерпіти через цілу ось ту "хресну" дорогу. Не оден аж трясеться, так йому тяжко було над собою запанувати, щоби не зареагувати… А кругом — ліс штиків…
На [Краківському] ринку пристанули біля басейну
