Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій

Між тим ми пережили цікаву подію, а саме: одної ночі до нашої казні (а я вже перейшов був на ч. 28) втручено Мартишука із Зеленого. Як засвітили світло, ми побачили на долівці якусь масу… Не буду описувати, який він був побитий і що з ним виробляли по дорозі. Досить того, що на третій день (він) помер від тих побоїв. Але цікавий факт був той, що закликаний на другий день військовий лікар ствердив… запалення легенів (!) і приписав на лік порошок аспірини… А тіло вже розкладалося, хоч Мартищук ще пам'яти не тратив. На нас, кістяків, лікар не звернув навіть уваги. Як котрийсь Гуцул упімнувся за якимсь ліком чи порадою, той лише засміявся і вийшов. А ті військові, що сиділи з нами, крім Познаньчиків, ще й допікали глузуванням оттому конаючому. Робили йому всякі пакости, лаяли, прозивали останніми словами і робили що лише хотіли. Нам годі було якось реагувати, бо й самі ледви могли рухатися.

А тут уже й місяць червень пішов. Почалася надворі спека, яка збільшила духоту по казнях до найвищої степені. Що тоді прийшлося витерпіти, це словами не вдасться оповісти. А як ще терпіли наші товариші на "цементівці", то переходить усяке поняття. Надвір на прохідне пускали ні разу.

Нарешті мені вдалося перенестися на славну "панську" казню. Увійшов там як до раю. Вправді, дешево це не прийшлось мені, але таки вдалося. У цьому і брат дещо підсобив. А старався я дістатися туди через те, що довідався, що звідти лекше скомунікуватися зі світом. Бо мені не могло в голові поміститися, щоби наше громадянство, знаючи про наші "гаразди", байдуже ждало нашої загибелі. Певним є, що воно нічого не знає. І по ріжних заходах вдалося мені одного разу передати до УГКомітету письмо, в якому описав коротко наше життя.

І це нас виратувало! Потім прийшов у тюрму на провірку комендант міста, якийсь полковник. Казали, що це ще австрійський старшина (підполковник Ромінські, комендант міста. — Ред.). Перший раз влетів до кухні, подивився на ті присмаки, які для нас заготовлено, опісля перейшов усі казні, розпитуючи нас як і що. Опісля зібрав усіх наших "помічників": ключника Шкрибайла, кухарів і помічників, таки на коридорі вилаяв добре, декому ще й поличника дав. Ми чули, як (він) кричав:

— Най їх завтра повісять, але сьогодня муситься їм дати те, що належиться. І поводитися треба як з людьми, а не як з худобою, їм же вина ще не доказана.

На добавок засадив відразу ключника Шкрибайла на два тижні до арешту. Від цього нам дрібочку лекше стало на душі.

По цій провірці все змінилося наче від дотику чародійної палички. Рано дістали всі по півхліба і порцію кави, на друге снідання — по двоє яєць чи кусок ковбаси, ще й тютюну. Обід теж був незлий; на підвечірок — чай, на вечеру — якусь юшку чи т. п. Зразу ми думали, що то хвилево. Але коли так протяглося тиждень-два, стали говорити жартом, що це нас так годують на заріз.

Крім зміни харчу, змінилися теж і обставини. Стали нас пускати на прохід щопару днів, допустили харч із УГКомітету, дозволили бачитися, хоч і зрідка, з родиною, словом все стало як не те. Навіть до купелі повели…

А було це так. Одного разу сказали збиратись і виходити на подвір'я. Ніхто не знав, що є. Були всякі здогади. Навіть і таке казали, що це, відгодувавши, хотять вистріляти всіх. Та зараз окружила нас військова сотня лісом штиків і повели. Ех, пам'ятна була купіль… На дорозі болото по коліна, а нас женуть чвірками серединою дороги. Оминати калюжі не вільно, бо Шкрибайло, який уже вийшов із тюрми, кричить ззаду:

— Куди обходиш, медведю сорокатий? Може, тобі ще панну під руку дати? Ти вмієш ходити сухим? Та ж ти зріс у гною!..

І так цілу дорогу — крики, лайки, наруга, клятьба. А тут ще Жиденята біжуть і собі допікають… Так зайшли ми біля двірця (яких 2 км)до купальні. Саля велика, цементована, холодна аж страх. А з нас ще майже кождий горячкує[15]. У супроводі криків і грубих лайок примушено нас роздягтися, і так більш години ждали, заки вода огрілася. Опісля дали нас під кип'ячий душ, затим підледяний, що аж дух запирало, потім знова під оден і другий. Опісля перегнали до другої салі, де всіх стали стригти. І знова ждали мокрі в холоді на одіж, яка була в той час у дезинфекції. Тут зробив собі з нас Шкрибайло забаву. Як одіж стали викидати з кітла, вій криком і бійкою, копанням примушував нас одягатися в що попало. Не давав шукати за своїм одягом. При тім щонайкращі одяги пропали… Можна собі уявити, яка в нас була "Маланка". І знова поворот до тюрми у супроводі криків і т. п.

Вже 10 літ (минуло), а ще ця купіль як жива перед очима. Після тої купелі ще й обстригли нас силою. Не помогли ні прохання, ні просьби. Воно, з одного боку, може, й гігієнічно, та з другого — це стриження арештантське було великим моральним пониженням. Чим старші господарі, тим дужче це відчували. Просто в розпуку попадали. Але сталося…

З покращанням обставин у тюрмі змінилися і люди. І тут якраз пізнати було Гуцулів. Ледь підкріпилися на силі, зараз завели інше життя. Десь щезла й отупілість, й жура, розпука, забулися болі й знущання, не чути було зойків і зітхань. Натомість, зразу несміло, а чим день бадьоріше, почалися співи, жарти, дотепи. Добули звідкись і пару сопілок, почалися танці — і аркани, гуцулочка, півторак. Казні оживилися. Не виглядали вже як живі гроби, як перше. Десь уже щезли сперед очей грати, мури зменшили. Мало того, почалася політично-громадська праця.

З арештованих переважна частина — це бувші чи й теперішні радикали. Отже, елемент свідомий, не який-небудь, не будь-що, [дехто] мав деяку практику у громадській роботі. Щоб не виходити із вправи, а тим більше щоби підбадьорити духово співтоваришів, треба було почати якусь працю, яка відірвала би увагу від цього страшного положення. І почалося…

На