Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій
Коли за нами замкнулися подвійні залізні брами в тюрмі й нас уставлено на тюремнім подвір'ї, коли нас зустріли безлично-злобним реготом, лайкою, поганими дотепами, всім на душі похололо. Лише шепіт пішов:
— А тосми попалиси в сильце…
А більше зневірені, зі слабшою волею, стали вже кракати:
— Ого, братчики, аж відси не вийдемо уже… Отут нам і аминь вид цего…
Але не було часу попадати в розпуку, бо повиходили коменданти тюрми і стали перебирати транспорт. Читали поодиноко і міряли очима від голови до ніг. Опісля ключники-сержанти "чемненько" випитували: кілько котрий "цегли" на Україну поклав, чому не докінчили "будови", чому їх не запросили до помочі?.. Впрочім, вони і тепер готові нам допомогти і "поможуть", це певно… А все спокійно, чемненько, лиш в очах світяться злобні вогники, які щось непевне, страшне ворожать, від чого холоне чомусь, майже несвідомо, на душі…
Опісля завели нас нагору і примістили в салі, здається, ч. 110, одній з найбільших. Тут дали нам кількох "командантів келій", які рекрутувалися з бандитів-в'язнів. Всі майже були якісь приголомшені. А було це в четвер… Тої ночі не спалося нікому…
Ранок. Пам'ятна п'ятниця. Приходять другі бандити[17] і з порога кричать:
— Комендант целі! Дзєсєнць людзі!
Цей "командант" відчислює десять, і ті відводять кудись. За хвилю знова приходять по "дзєсєнць" або "пєнтнасцє"[18]. Щось це стало дуже підозріле. До слідуючої десятки я сам прилучився, бо хотів переконатися, що тут робиться.
Сходимо на долину, на коридор біля тюремної канцелярії. На кінці коридора стоять, трясучись із переляку, ті, що перші пішли за бандитом. Збиті у громадку, похапцем одягаються. Але розпитати, в чім річ, годі. Не пускають сторожі.
За хвилю відчиняються двері канцелярії й звідтам вилітає, наче з проци, наш тов. Шкрібляк, 40 літ, з Яблониці. Голий, під пахою одіж, втікає, постогнуючи, тіло в синцях, а за ним женеться якийсь жовнір, приговорюючи:
— А маш Українен! Маш!
І б'є дротянкою куди попало. За кождим ударом кров витріскує з тіла.
Входжу до канцелярії. Не встиг я оглянутися, як щось сильно вдарило мене по голові, й я полетів у другий кут. По кімнаті понісся скажений регіт. Тут мене якийсь ключник копнув у живіт і я полетів у другу сторону. Там третій ударив по зубах, вибиваючи два зуби, і я знова полетів на іншого. Той кричить:
— Чего тронцаш?.. — І знову б'є…
Отак я літав добру хвилю, як м'яч, битий биківцями, коликами, дротянками куди попало. Між тим почали роздягати, дальше б'ючи. Насередині — купа ріжнородного одягу, перемішаного. Привели перед стіл, за яким сидить одноногий сержант [Чиж] і описує кожного. Другий якийсь прискакує, б'є по голові й питає, чи то мій черевик у нього. Не спостиг я оглянутися, як цей із-за стола вцідив п'ястуком межи очі, аж потемніло, і собі кричить:
— Ґдзє сен оґльондаш?..
Опісля повели, б'ючи, до другої кімнати, де була міра. При тім виробляли зі мною що лише хотіли, а що — годі описати. Мені прийшла думка, що коли б так нагодився якийсь старшина, треба би внести зажалення.
Аж тут почув я регіт із третьої кімнати. Заглянув я через відчинені двері, а там сидить за столом вся управа тюрми, з комавдантом Гурскім[19] на чолі. Дивляться через двері до "екзекуційної" салі, попивають пиво і регочуться скільки влізе. Бо то саме покликали нового в'язня, старенького, сивого Танасія Лабуду із Гриневи, зігнули його вдвоє і б'ють биківцями.
На цей вид так мене лють взяла, що я зрезиґнував уже жалітися, а пішов одягатися до першої кімнати. Тут мені вияснилося, чому то всі голі вилітали з одіжжю під пахою. При одяганні одні ключники били і принаглювали, щоби одягатися, а другі вмисне мішали всі одяги, щоби не можна віднайти свого. При тім перешукували кишені й ремені…
При цій другій бійці кождого йменовано якоюсь старшиною "Чорногорської републики". Одного "президентом", другого "Генералом" і т. п. Мене назвали "міністром війни"… Коли я сяк-так одягнувся, крикнув оден:
— Пляц для пана міністра!..
Це був знак, що всі мали ставати в "улицю", між котрою мусів пройти новоіменований, а вся "улиця"-шпалір била (затверджували іменування) куди попало, і то биківцями. Ззаду йшов оден "старши жолнєж" (присліпуватий на одно око санітар) і дротянкою з колючками гнав аж на кінець коридора. По дорозі старався ще вирвати якусь частину одягу, кинути назад і кричав, щоб вертати за нею, щоби він мав ще нагоду побити. Чудова була "номінація"…
До канцелярії кликали все свіжих. А на коридор приходили бандити із грубезними палицями. Це переважно були з тих, що у 1918 р. брали участь в обороні Львова, які пізніше були засуджені польським судом за бандитизм.
На коридорах у той час робив службу сторожі якийсь відділ Познань-чиків. Хлопці стрункі, постава бадьора, в очах видно інтелігентність. Вони дуже здивовано зразу гляділи на це все. Були прямо приголомшені цим усім. Декотрі відважилися нас запитати, що це є такого. Та не було часу пояснити все як слід, бо оті бандити-засудженці загрозили їм, що скажуть комендантові варти, що вони "розмавяйон
