Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій
Бандити стали як овечки: смирні, благонькі, облесні і при кождій нагоді, як зробили яку вигоду чи т. п., нагадували: "Пам'ятайте, товариші (вже ми з "кабануф" стали товаришами), як прийдуть ваші, то ви і скажете, що ми з вами добре поводилися. А то, що зразу декотрий із нас ударив кого, це тому, що ключники нас примушували…"
Знова ключники (Боос, Яворскі і др.) масненько усміхались і собі говорили:
— Ну, нарешті наші Гуцули дочекаються волі. Як то добре, що ми з вами добре поводилися… Тепер не матимете причини на нас нарікати. А як прийдуть "ваші", то вставте за нами яке добре слово. А тоді ми разом отих бандитів, що над вами збиткувалися, вивішаємо…
Отакої тепер тяли ті, що найкраще нас "принимали" пам'ятної п'ятниці, що й пізніше найбільше знущалися. От такий Яворскі! А тепер яке ягнятко з нього…
Старшини-в'язні й собі забезпечували в нас ласку. А поручник Бухельт прямо сказав:
— Мій отамане, як там твої товариші прийдуть, май гадку на нас, бо із загоряча можуть нас потратити. А ми ж в'язні теж.
Та ці бодай не лицемірили і нічим не докучали нам. Як там був деякий виїмок, то це не бралося під увагу.
У таких умовах і напруженні минув нам місяць у цій тюрмі. Був він дда нас такий довгий, що не те що тих півтретя місяця в Коломиї, хоч досить тяжкі й прикрі були [дні], здавалося, не до видержання — і вони здавалися коротші від цього одного, а навіть отой рік, що пізніше ми сиділи ще в Коломиї, видавався нам коротший. По цьому можна судити, що прийшлося нам витерпіти.
Друга половина серпня. Одного дня кажуть виходити всім на подвір'я. Застаємо уставлені столи, на них — купка актів. Здивувало це нас трохи, бо за цілий місяць нікого з нас не переслухувано. А тут рознеслася чутка, що зараз має відбутися над нами суд.
І дійсно, за хвилю прийшли якісь старшини військові, старші вже люде, і стали переглядати наші акти. Але видно було по них, що все беруть якось поверхово, байдуже.
Опісля відчитали всіх по прізвищу, половину з нас відділили і сказали збиратися додому, а другій половині сказали, що за пару днів ще поміркують над нами.
Зараз-таки та перша половина зібралася, дістала посвідки і пішла. По дорозі вступила до УГК, де дістала дещо на дорогу, там із них списали деякі зізнання, поробили знимки з побитого тіла, бо, хоч від перших побоїв при арештуванні минуло чотири місяці, рани ще були й досі страшні! Тіло місцями вигнило, поробилися чорні ями, а величезні синяки ще не погоїлися. Декотрі, як М. Дроняк, Ю. Пронюків і др., мали при собі засушені куски тіла (факт!), яке при бійці кусками відпадало. Це ще можна, впрочім, і тепер побачити. Це ж дорога пам'ятка… Після того всього, подякувавши за опіку, пішли вони домів.
Нам, які ще остали, хоч як прикро було, все ж таки легше стало від того, що бодай половина з нас перестала мучитися. І суд уже не доразовий, а звичайний військовий, і видно було, що слідство щось їм не дуже добре показує… Але й додому нас решту не пускали.
Натомість незадовго, щось за два чи три дні, сказали пакуватися, покували ланцами і гірш як бандитів попровадили на двірець і запакували до товарових возів. Це большевики натисли на Львів, і мусілося евакуювати навіть тюрми. Все інше вже давно забралося.
На двірці просиділи ми добу. За той час приходили з міста деякі громадяне і казали, що суд уже був згідний і нас звільнити, лише щоби УГК був енергійно поінтервенював та відшукав нас на двірці. А то в тому безголов'ю думали в суді, що нас уже вивезли, і через отаке ми ще просиділи більше року…
Нарешті повезли нас на Перемишль. Їхалося помаленьку, бо багато транспортів війська йшло на фронт, а ще більше розбитків, переляканих, нужденних їхало в запілля. У Перемишлі якісь евакуйовані галицькі Поляки "привитали" нас на двірці:
— А, пся крев, гайдамаки, большевики, рабівники! Награбували досить нашого добра? Ех, зубами вас і гризла б…
Що ж на це було казати таким "людям"? За хвилю ми побачили і кількох панків, які парадували в гуцульських кіптариках(головські й жабівські взори), а оден ніс ліжник. Гуцули пізнали в них членів карної весняної експедиції, так зв. льотної жандармерії. Тепер вони були в цивільному.
У Бохні, на двірці, застали ми якусь "параду". Грала орхестра, попи говорили проповіди, гостей було багато. І тут пізнати було ріжницю між польськими і галицькими Поляками. Галицькі кидалися до нас із піною на устах, із затисненими п'ястуками, з лайкою, а ці приймали нас як жертв війни. Цікавий був такий факт.
Провадять нас до Вісніча. По дорозі, йдучи селами, виходять люде дивитися на нас. У місточку Вісніч видко галицьких Поляків-виселенців, які на нас кричать: "гайдамаки, рабівники" і т. п., розуміється, по-польськи. А одна маленька дівчинка місцевого жителя каже до своєї матері жалісливим голосочком:
— Правда, мамцю, же то не сон жадне гайдамакі, то гуралє.
— Правда, цуречко, правда. То бедні, нєщенсліві гуралє, — відповідає її мати.
Не одним Гуцулам закрутилися в очах сльози вдячности за ці слова, які бальзамом впали на зболілу душу.
— Прожилабись, дитинко, за ці слова, — говорили дрожачі голоси. — Дай же, Боже, щастя, здоровля та й доленьку добру. Та й неньці твоїй дай, Боже, здоровля, що ще не затроіла поганими видумками про нас твоєї маленької душі. Прожилибисте обоє.
Тут я трошки верну назад, бо був перескочив. Отже, з Бохні мали нас завертати назад у Галичину, бо вісніцький тюремний заряд не хотів нас принимать Переговори йшли телефонічно, а ми ждали у возах на вислід.
