Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій
Всі оті таблички на купу взяті роблять дуже пригноблююче вражіння. Тільки вдуматися в положення тих людей, дарма що то бандити. Сам оден сидиш у келії стільки літ, не бачиш нікого з людей, не знаєш, що де робиться, або знаєш дуже маленько, і то неточно, день у день одне й те саме, і та страшна певність, що воно до означеного речинця не зміниться.
Я мав нагоду обсервувати одного "вічняка", який мав за місяць виходити на волю. Просидів щось 15 чи 20 літ. Переворот у 1918 р. захопив його в тюрмі, а про зміну дізнався аж тоді, як прийшла нова сторожа.
Тепер він виходив щодня надвір, був дуже зворушений, до всього ставився дуже ніжно, розчулено і все вдивлявся у сторону залізних воріт, нетерпеливо очікуючи, коли відчиняться, щоби пустити на волю. Однак говорив дуже мало, все був поважний. Коли ж дістав своє (може, куплене?) цивільне одіння, вдягнув його, то прямо не хотів вірити, що можна вже йому вдягнутися. Вкінці таки не видержав і розплакався з радости…
На вижних поверхах сиділи менше засуджені. Чим вище, тим менші роки були виписані на табличках. 1 треба сказати, що тими табличками всі в'язні дуже цікавляться. Щодня, як вертають із проходу, відчитують на своїй табличці, кілько ще має сидіти. Дарма що день перед тим він теж читав. Але то було ще вчера…
Втікати з цеї тюрми просто немислимо. Треба мати велике щастя, щоби втекти з цих мурів. І тому, мабуть, ніхто й не пробує. І досі не чути було, щоби хто з мурів утік.
Скорше вже від праці на полі [втечеш]. В'язні, менше засуджені, ходять працювати на сумежні поля. Майже ціле літо працюють. Але й на полі небезпечно втікати. І то не так від сторожів, як від мазурського населення. Ще Австрія завела такий звичай, що за зловленого втікача-в'язня чи за поміч у ловленні діставали мазури пару черевиків, 5 корон і ще там щось. Не диво, що при втечі, коли лише пролунає тривожний стріл, всі хапають за вила, сокири тощо й уладжують полювання, яке завжди кінчається успіхом. При тім добре перепаде від них такому смільчакові.
Крім полевих робіт, в'язні заняті ще по власних робітнях у тюрмі. Є тут кошикарня, пральня, столярня, шевська і кравецька робітня і пр. Тут працюють тяжче засуджені. А найтяжче засуджені, "вічняки", працюють переважно-таки у своїй казні. За роботу дістають маленьку плату, яку складається в управі тюрми. По казнях роблять коперти, тектурові пуделка тощо. Декотрі у своїй праці доходять до великої вправи.
Оден "вічняк" робив із хліба чудові вироби-прикраси. Ніхто не повірив би, що то із хліба. Всякі забавки, столові прикраси, підставки на годинники, постільці на щітки і т. Їн.
В таких обставинах, здавалося, перевиживемо до свого речинця. Ніхто нас не займав, мало хто цікавився нами. Зробили своє — могли собі тоді спати, балакати чи й співати скільки завгодно. Ключники мало коли приходили поза означеними годинами.
В якийсь час повели нас до купелі. Купався хто у ванні, хто під душем. Хоч вода була дуже холодна, а купальня наче в пивниці, все ж таки ця купіль була раєм проти коломийської й львівської. Бо не було тут знущань, ані сикатур. Ще декому позичили білля переодягнутися.
Та недовго сонце гріло, Недовго молилось… Запекло, почервоніло І рай запалило…Дуже коротко трівала оця наша передишка. В який тиждень чи півтора назначено до нас знова львівських ключників, а на "комендантів" кількох бандитів. "Бо, — як казали, — кабанам задобржеби сєн поводзіло в арешце…"
Аж одного разу влетів із криком до казні Яворскі та вже із порога став лаяти, зогцджувати матір і все, що найсвятіше.
Почалося. Раненько влітає ота "покрака" і кричить:
— Вставаць, кабані, курва ваша маць! Поржондек робіць по сальонах…
І вже копає лежачих, місить ногами, ключами б'є куди попало. Кожний зривається. Ждемо на "програм" тутешніх "порядків"… А "покрака" вносить кілька фляшок від пива, каже змити долівку і "ґлянцоваць". Отже, по змитті долівки кождий бере для себе одну чи дві дошки на долівці та починає кантом фляшки "ґлянцувати".
Вся штука полягає на тім, що мусілося фляшкою так вигладити дошки, щоби улискувалися, як шкло. А над головою стоїть "покрака", лає останніми словами та все [б'є], як не ключами чи канчуком, то стусанами.
Отак воно майже до полудня гладилося. Але на цьому не кінець. Гірше було після тої праці. Бо невільно було вже ходити по долівці, ані сідати, ані лягати через цілий день, щоби не втратила блеску. З ласки вже можна було стояти на одному місці біля стін. Але припертися до стіни теж невільно було, бо щохвилини набігав в'язничний сторож.
Коли ж прийшли оті "наставники"-бандити, то вже годі було й ворохнутись. А якої породи були ці "сторожі", може послужити такий факт, що одним із них (сержант) був той, котрий брав участь під час львівських боїв у підпалюванні Жидів у божниці. Про це він оповідав із великою насолодою: як-то зігнали Жидів до божниці, як вилляли на сходи бочку бензини і підпалили, як опісля кидали досередини ручні гранати через вікна або стріляли на тих, що втікали. Нас, слухачів, аж морозило від цих "геройств", а він сміявся від вдоволення, що потрафив таке зробити.
Другий, якийсь Вольскі, теж із військових в'язнів, а по фаху бандит, хоч і брав участь у львівських боях, учив інших своїх товаришів, як то найлекше вбити чоловіка, чим і де вдарити, коли він є лише запаморочений, а коли гине відразу…
А практику в цьому він мав уже чималу!.. Оповідав теж про всякі насильства, грабіжі
