Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій

чи я занявся би тюремною книгозбірнею. Я здивувався, бо про таку не чував досі. Мені показали одну шафу книжок. Це "Мацерж Польська" привезла оден візок книжок для в'язнів. Я переглянув їх здебільша. Це були занадто тенденційні. Видко, що ті, що давали їх, бажали зі злодіїв виховати патріотів-шовіністів. Після цього змісту вирішив я, що всі ці книжки довго не пожиють у тюрмі. Я відповів, що можу занятися цею справою (мав би при тім вільний вступ до кожної казні й більше свободи — ходити по подвір'ї і коридорях)… Але щоби не відповідати за книжки. Совісно сповнятиму обов'язок, але відповідати не можу. На цьому й розбилася пропозиція, бо влада вимагала, щоб я відповідав за книжки.

У неділю містоуправитель узяв кількох в'язнів, наложив книжки їм на руки і пішов роздавати по казнях. Відчинить двері і кличе:

— Ану, ксьонжкі до читаня.

Всі майже брали їх. І всі пороздавав. Але на другу неділю (визичував на тиждень) зібрав уже небагато більше як половину. За два тижні — ще менше, а згодом з усіх їх лишилася лише мала купка, і то понищених, якими ніхто не цікавився. Зате по кіблях довший час можна було помітити друковані листки, котрі м'якші… Крім цього, кожний в'язень почувався до обов'язку повиривати з кождої книжки хоч би найменший кусок чистого, незадрукованого паперу, хоч би це була лише одна чи півсторінки. Чистий папір у тюрмі — це дуже цінна річ.

Тоді містоуправитель і декотрі ключники так вирішили цю справу:

— Усіх злодіїв най шляк шрафить. Їм кайдани дати, а не книжки. До темниці їх, а не до просвіти.

Та наша книгозбірня і випозичальня розвивалася, сповняла гарно свою роботу. Визичування йшло й дальше правильно. Ані одна книжка не була подерта.

В тім часі до нас попав монах Почаївського монастиря о. Надиманов. Він приїхав за чимсь до Коломиї, на нього спало підозріння, і він попав до нас. При цій нагоді ми довідалися про страшний режим у Почаївському монастирі. Москаль-ігумен не допускав жадного друкованого українського слова в мури монастиря.

Котрий братчик вертає з міста, наказує ігумен перевести в нього основну ревізію, і коли знайде яку книжочку чи часопись, то відбирає і строго карає. Як вийшов цей монах на волю (2.V.), то зложив на УГК 150 руб., а 50 руб. на "Рідну школу". Це, як казав він опісля, із вдячности за те все добро, моральне і матеріяльне, якого він зазнав у тюрмі від Гуцулів. Так нам переказали з міста.

У тім самім часі прибули ще два політичні в'язні, а то Глібовицькі з Жаб'я. Старенький о. В. Глібовицький був на т. зв. "панській" казні, а сина Богдана примістили в нас.

Наспів гарячий червень.

Слідство наше вже від весни якось застрягло. Зразу щось переслухувано нас, випитувано на всі лади, а ми від себе нічого не таїли: оповідали, як нас били під час арешіування, як опісля в суді били, вимагаючи, щоб потверджувати жандармські протоколи і т. п. Втім, у слідстві деяких звільнили, інших, звільнених у Коломиї чи у Львові передше, знов поарештували, доповнили двома свіжими (новими. — Ред.), і нас усіх було 33. На тім і застрягло.

Оборонцями нашими були д-р Андрій Чайковський, д-р Лев Ганкевич, д-р Чернявський і др. Згодом, як нам подавали з міста, зголосилося їх добровільно до нашої розправи щось біля п'ятдесять. Тож оборонці наші робили що могли, але над нашою справою була якась вища сила. Помаленько деякі судові урядовці та Поляки-ключники стали, нібито нехотячи, пропонувати:

— Ви, Гуцули, дурні, зробіть просьбу до вищого суду або маршала Пілсудского, то вас зараз випустять. Головою муру не розіб'єте. Як не збудували ви України тоді, як мали армію, то тепер тим більше. Найліпше погодитися з Поляками, та й буде добре.

Зразу ніхто на це не звертав уваги і сміялися з таких пропозицій. А горячіші відповідали:

— Ає, лише злагодивсмиси просьби робити.

Та найшлася в нас недобра вівця, на щастє не з Гуцулів. Був це б[увший] побережник Олійник Григорій, який десь із Поділля зайшов у гори. Цей ще за свойого "урядування" пакостив багато Гуцулам, що тепер вічно йому нагадували: і те, як він на шарварках уривав "деньки", ходив з наплечником і все "Дай і дай…" Хто дав десять разів, а не дав одинадцятого, того все одно подавав на кари. А брав усе — набіл, бараболю, кукурудзи і т. п.

Під час першого слідства зробив не одному медвежу прислугу. Сипав людей одного за одним. Виговорював такі дурниці, що біля тридцять людей через нього було битих і арештованих. Аж нарешті судді зауважили, що цього щось забагато.

А коли я пояснював, як і що нам зразу говорити, то він якраз навпаки говорив. Щастя, що його не послухали, а то хто зна, як би була скінчилася ціла справа.

Врешті дійшло до того, що мало його не вбили таки в казні, як він зачав забагато робити дурниць. Тоді він схаменувся і став казати, щоб його робити в суді дурним, бо він колись побив собі голову і т. п. І тепер цей Олійник зачав робити інтриги. Заводив хрунівство. Підхопив оцю пропозицію із просьбами і давай намовляти, щоб її вносити.

Не раз увійде ключник у казню та й дражнить:

— А диви, мой, яка краса надворі! А ти оден із другим тут дармуєш. Там зараз кішня приходить, треба дещо підготовити, а ти тут. А й у полонинку до маржинки здалося би подивитись.

Або здибає нас під час проходу надворі який писарчук судовий та й кине від себе:

— Вам тут добре поводиться, коли не йдете додому…

А другий не раз ще дужче впече:

— Хто знає, чи такий Гуцул мав удома ці вигоди, це добро, що тут має? Якби мав, то зараз бі підписав просьбу і тікав ід хаті…

Я бачив, що такі балачки сильно мучили Гуцулів. Це була страшна душевна мука. І так досить терпіли самі, а тут ще починають нагадувати дім, рідню,