Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій

Ця тюрма побудована на горбі. Давно тут був монастир якихсь капуцинів, чи кого там, а тепер тюрма. Входиться серпантиною на гору. Кругом величезні мури, які є рівночасно задньою стіною будинків — для сторожі, робітень, купальні, складів і т. п. Втеча немислима.

Всередині величезне подвір'я, а серед цього великанського подвір'я — сама тюрма. Це великий, поверховий будинок, мури грубі — на 1 м (на поверсі 80 цм), а всередині — вмурована церква (костел).

Входимо у браму і стаємо на подвір'я перед входом у тюремний коридор. Вже добре смерклося. Всюди тяжка тишина, що пригноблює дуже. Ніхто не кепкує з нас, не кричить, по подвір'ї снується військова сторожа, якої є щось сотня, помічники, ключники. За якийсь час виходить начальник і каже:

— Слухайте, Українці! Ви тут перейшли під мою руку. Знайте, що тут не Україна, а Польща. Там, за Сяном, на своїй Україні, могли ви робити собі що хотіли. Тут не те. Мене нічого не обходить — чи ви винні в чім, чи ні. Раз ви тут, то ви є в'язні. А в'язень у цій тюрмі має поводитися супокійно, послушно, не авантуруватися, не кричати, держати біля себе порядок якнайбільший. Я стараюся, щоби в'язень мав те, що йому належиться. У мене тут є більше в'язнів-Українців, але, мабуть, на мене не нарікають. Можливо, що за мого попередника було гірше, та це мене нічого не обходить. Я відповідаю за себе лише.

Ця коротка промова дуже здивувала нас усіх. Та найбільше здивувало те, що нарешті признано нас Українцями, а не якимись руснаками чи т. п.

Явилися ключники з півметровими ключами і завели нас у коридори. Ці коридори були такі круті, що скільки ми через півтора місяця не ходили ними (на прохід, до церкви), ні раз не можна було зорієнтуватися, котрий веде на подвір'я. Бувало, ходиш ними, ходиш, і здається, що вийдеш на прохідне подвір'я (внутрі тюремного будинку), а тут ні. Коли ще взяти під увагу, що на коридорах у певних відступах є залізні грубезні ворота, то приходиш до переконання, що звідси як самі не пустять, то, безперечно, не втечеш.

Зараз на другім коридорі сказали нам скинути обуву і йти босо, щоби не стерти блеск із долівки, — про що ще поговоримо. Місцями коридори були муровані. А всі вузенькі, декотрі майже на одного чоловіка. Головно вихідний.

Заведено нас на другий поверх під ч. 79 і 80. Це є кінцевий коридор (ч. 79) і кімната (ч. 80), яка є майже на висоті церковного склепіння. Церква була за стіною. Коли б так продовбав стіну, то впав би в церкву… Вікна в цій кімнаті при самій долівці. І це опісля, у приморозки, не одному відбилося тяжко на здоровлю.

Розгостилися ми на долівках і призадумалися. А песимісти зараз своєї торочать:

— Отут, братчики, нам амінь! Аж відси не вийдемо…

Та на них зараз нагримали другі, й ті замовкли. За хвилю поснули.

На другий день здивувалися ми дуже, коли не вчули жадних криків, лайок і т. п. Входить ключник, каже йти по снідання, яке принесли на сусідний коридор (чай і хліб). Опісля "киблювання". Знова все спокійно. Киблі повиносили на коридор, звідки їх забрали інші в'язні, а опісля поприносили вже чисті. Проходу раннього не було.

На обід теж новина. Пайки доволі обильні: бараболяна юшка, м'ясо і на третє або макарони, або налисники з мармолядою, часом і чай. На вечеру часом чай. А деколи на друге снідання приносили мармоляди. І так майже цілий час було з харчем.

Дивувало нас, звідки воно береться стільки м'яса, що майже щодня дають його. Аж коли за якийсь час побачили ми, як з місточка привозять на возах цілі кінські тулуби, з головою й копитами навіть, лише без шкіри, справа стала нам ясна…

Але вибирати не було що. Змордовані попередньо, були би того коня таки з копитами гризли. Це був одинокий харч. Ані з дому, ані з Комітету не діставалося тут жадної допомоги. Не диво, що ніхто не маринував собі забагато. Дадуть той обід з кінським м'ясом, то не то щоби хто бридився їсти, але дотепніші починають ще й іржати по конячому, натягаючи його в зубах… Або не раз, як крізь вікно котрий побачить, що ведуть коня, зарже, другий підхопить, і вже по казнях знають, шо на обід конина певно буде.

Все ж таки на душі відрадніше було. Головно тому, що не чулося тих сикатур, криків, тих моральних тортур. Не кажу, щоб обслуга (ключники) були ангелами… Навпаки, по їхньому поведенні було пізнати, що вони раді би теж дати серцю волю.

За якийсь час ми довідалися від других політичних в'язнів, що тут донедавна були страшні відносини. Майже такі, як у Львові, або й ще гірші. Аж голодівкою вибороли собі в'язні (політичні), що настало трохи краще життя.

Кілька днів перейшло якось супокійно. Ніхто нас не зачіпав, і ми нікого теж… Жили собі там, хліб жули. Згодом дозволили нам виходити на прохід. Він відбувався на внутрішному подвір'ї, тобто між чотирма височезними стінами, яких 15 м2, з якого видно вгорі лише кусок неба. Більше нічого. Вгорі на мурі ще було видно стародавний соняшний годинник.

На подвір'ї попід стіни був вимурований круглий хідник, по якому треба було ходити двійками у круг. На середині подвір'я — канал, до якого виливають із кіблів. Попри той хідник ціле місце у крузі засаджене квітами.

Звичайно ключник випустить усіх на те подвір'я, двері замкне, і крутися. А сам ніби пішов. І нам так зразу здавалося. Але як раз оден із нас урвав квітку, щоби занести її до казні, той звідкись надлетів і так заїхав півметровим ключем, що відхотілося всього. На цьому ми переконалися, що хоч ми зачинені ніби у величезній бочці, то нас стало слідити кілька пар очей. Про це ми мали нагоду не раз переконатись і на своїй шкірі.

Йдучи коридорами, переходилося попри казні всяких в'язнів. Біля кождих дверей табличка: "Н. Н. прибув тоді