Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій
Ось так переходив день за днем. За три чи чотири тижні такого життя відвідав нас у тюрмі др. (Степан) Федак як делегат УГК зі Львова. Привіз дещо харчів і тютюну. Некурящим давали по 1 і 2 хліби.
Для нас усіх ці відвідини були великою розрадою. Не йшло тут зовсім про ту запомогу. Важнішим було те, що побачили ми свою людину, довідалися дещо, як там на світі живеться. Лекше сталося, що ми не самітні, що нас ще не призабули. При тім дізналися, що незадовго нас заберуть назад у Галичину, мабуть у Коломию. Все це разом викликало велику радість, підбадьорило слабодухів, додало надії на краще.
Від цих відвідин і умовини нашого життя покращали. Той страшний режим трохи полекшав, бо переконалися переслідувачі, що за нас не забули та що воно може не конче добре скінчитися, оте катування.
Але це недовго тревало. Дня 6 жовтня 1920 р. сказали нам збирати свої манатки, запакували до товарових возів і повезли в Коломию. На душі стало відрадніше. Коломия — це вже так, наче вдома. Забули вже навіть, що то було тому пару місяців назад. Але по дорозі довелося ще випити не раз гіркої від озвірілих від шовінізму людей.
У Львові, де нас провадили до кухні на обід й де були теж полонені большевики, ми переконалися, що до большевиків багато краще ставилась та публика, чим до нас, "кабанув-гайдамакув". У Ходорові знова якісь залізничники нападали на нас. Оден з них кричав:
— Ґдибим не уважал на жонен і дзєці, то зараз бим вас вшисткіх по-вистржелял.
І подібно було на всіх більших двірцях Галичини.
Дня 10 жовтня перед вечором нас передали зарядові тюрми в Коломиї, який зараз розмістив нас по казнях і приняв бараболяною зупою та куском хліба. Тут довідалися ми, що нас передано вже цивільному судові. "Падуть" наші акції… Зразу доразовий, відтак звичайний військовий, а тепер уже лише цивільний суд З цього ми зміркували, що слідство не дало бажаних наслідків. Біда лише в цьому, що тут мається починати слідство наново, яке пару місяців ще потягне.
По тюрмах заведена є певна, свого роду, дисципліна, щось вроді неписаних законів. Між іншим є таке, що в'язень чим довше сидить у тюрмі, тим більших набирає прав у відношенні до других в'язнів. Найгірше є первакові, який вперше попадає у тюрму, і то без огляду на його суспільне становище. Найбільшим авторитетом користуються найбільші злочинці та ті, що сиділи по більших тюрмах-закладах.
Тим самим і ми, які вернули з таких страшних закладів, як Замарстинів і Вісніч, стали повагами для всіх інших в'язнів. Для нас мало те ту добру сторону, що ми перестали відразу бути предметом наруг. Суперників не було. Хоча було кілька засуджених на кілька літ, та зате вони не були в закладах так, як ми. Тому жаден не відважився сикувати нас.
Другою полекшою було те, що ключниками були переважно старші люде, господарі, які не поважилися би знущатися над нами. Доволі приємно згадується таких ключників, як Д. Козарук, який дуже багато доброго зробив для нас, усе поводився з нами як з людьми. І другі були незлі, як старенький Тимчук, Поліщук, Кукурба і др.
Третою полекшою були ліжка і постіль. Вправді, спалося по трьох на двох ліжках або по двох на одному, але таки на ліжках. За півроку нарешті виспалися як люде.
Час до часу відвідували нас домашні, оповідали, що і як там робиться, живеться, і це було великою розрадою. При тім приносили харчі. Часом харчі передавали. Як хто чесний, то передасть, а ні, то пропало. Наприклад, учитель Ломацький із Голов деколи віддавав переданий ним харч (масло, бриндзю, молоко), але часто з харчів, для нас призначених, робив дарунки для своїх знайомих у Коломиї…
Велику поміч давав нам місцевий Комітет (У. Г. К.), на якого чолі стояли п. п. рад. Ґонтова, проф. Витвицька, Мельникова, Чайковська і др.
У цій тюрмі застали ми політичних в'язнів, яких арештовано у зв'язку з переходом української армії ген. (Антона) Кравса на Закарпаття. Багато було з Косівщини й Снятинщини, але цих по кількох тижнях випущено на волю.
Найдовше сиділи Матчак Іван, Данищук Василь, Кубаєвич Іван з Перерова та Матчак Іван з Корнича. Їм теж закидали "повстання". Вони мали вести нібито продовжуючу акцію нашого "повстання". Решта з цих повстанців повтікали на Чехію або відповідали з вільної стопи. З цими чотирма велося слідство. Хоч вони сиділи вже тут давно, їх щодня брали зраня на поліцію (на) "пржизнаня". Нещасні хлопці впрівали, в розпуку попадали, як по них рано приходили конвої. На поліції вимушували ті "пржизнаня" найріжнішими способами, які з огляду на цензуру пропускаю.
Таке "пржизнаня" тяглося звичайно до пополудня. Майже смерком вони повертали наче із хреста зняті — на те, щоб завтра знова йти. А на розправі судовій, яка тяглася пару днів, всіх їх звільнено від вини й кари.
А ми дальше сиділи. Десь чи не в падолисті або грудні почалося нове слідство. Декого переслухували, розпитували по кілька разів про те, що вже давно переговорено. Декотрих випущено додому, між ін. Ї мойого брата Романа. Інших знова поарештовано і замкнено до нас, так що до січня 1921 р. усталилося число нас усіх на 33. Ці вже всі остали до кінця. Між свіжо арештованими були переважно ті, яких звільнено в літі з доразового суду. Виходило якесь диво… З ходу слідства ясно було, що нового нічого не вводиться, а перемелюється старе. На скоре звільнення вже не було надії.
А між співтоваришами стала ширитися зневіра, давалися чути нарікання, декотрі стали вже згадувати, що краще най постріляють, чим так довго мучити. Сиди
