Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій

А суд вічно обіцяв покінчити справу, і нічого нема з того.

Дня 1 липня пішли наші делегати до прокуратора питати, що буде з розправою і чи довго нам ще сидіти. Він відповів, що те, що досі сидимо, то ми самі винні. Треба було робити прохання о помилування, то були би ми всі вже вдома.

Від цих слів знова загомоніло на ч. 25. Знова Олійник підніс голову і став намовляти до просьби. Хвилево до нього прилучилися Слижук, Зюб'юк, Зеленчук і Янушевський. А ключники ще й захвалюють їхню думку…

Якось вдалося мені порозумітися з усіма на ч. 25 і по деяких стараннях і виясненнях та гострій суперечці з Олійником удалося мені вспокоїти всіх. Запанувала знова єдність і спільність думок.

Дня 5 липня закликано нас на коридор, де суддя Б. сказав, що він присланий прокуратором, щоби пояснити нам, як робити "просьбу". Зі собою приніс купу паперів, написані готові прохання і пр.

Ми відповіли, що, коли ми не винні, най випускають і так, а коли винуваті, най судять. Але прохань не робимо жадних!

Судця пішов. За хвилю вернув знова ще з кількома судовиками і сказав, що хоче добре нам пояснити про ту "просьбу", бо, може, не всі зрозуміли. Коли пояснив, став поодиноко вичитувати і питати, чи робить прохання, чи ні.

Я зразу трошки занепокоївся, бо думав, що коли покличе перших, тих "м'якших", збаламучених Олійником, то все пропало. Але після першого я вже не мав страху. На перший раз покликав Івана Дронєка з Голов і запитав, чи робить прохання о помилування.

Але Дронєк, дарма що вічно журився, аж почорнів, що покинув молоденьку жіночку Настуню вдома і господарство, твердо відповів:

— Та аби я просьбу робив? За це, що мене так катували, що я свою кров пив, що мене спалили, знищили, здоровля взяли, то ще просити ласки! Я домогаюсь розправи, абим мав де виповісти свої кривди і те, що з нами виробляли!

Після цього все пішло гладко. Кождий вичитаний відповідав коротко і рішучо на питання, чи вносить прохання о ласку:

— Ні!

На це відповів суддя:

— Як так, то щобисьте не нарікали, як ще довго посидите.

Гуцули відповіли:

— Посиділисьмо більше — посидимо і менше, а свого не подаруємо. Колись мусить конець.

І, підбадьорені, повернули на казні. Після цих невдалих спроб всім стало трохи відрадніше. Але спокій незабаром нарушено. Дня 7 липня привезено до арештів В. Шекерика з Голов. Це оден із головніших обвинених, який досі був на Чехо-Словаччині. А дістали його звідтам ось як.

У Криворівні живуть два збанкротовані дідичі-браття Прибиловчуки, які чималу роллю відіграли в нашій справі. Оден із них передав на Чехію до В. Шекерика "залізного листа" від ДОК зі Львова, щоби вертав домів. Та на границі ждали вже на нього жандарми і привели в тюрму.

Зараз на другий день відвідав нас Петро Шекерик-Доників, який теж приїхав із Чехо-Словаччини. Він переказав, що є чутка про наше скоре звільнення. Але цьому ніхто вже не вірив, бо тих усяких чуток було забагато.

Дня 11 липня прийшов отой Прибиловчук до В. Шекерика і потішував, що іде в його справі до Варшави старатися о звільнення. Переказав теж, що з гір вибирається якась "гуцульська депутація", до якої й він прилучиться, бо вона буцімто Іде від наших родин старатися чи просити о наше звільнення.

Ми довідалися, що в тій "депутації" є такі наші "добродії", як М. Янушевський, що карну експедицію гостив у себе малиновим соком і давав усякі інформації старшинам про нас. Не оден стусан чи бук можна йому завдячувати…

Ніхто з нас не вірив, щоб наші родини висилали добровільно таку "депутацію". Певно, що по невдалій "просьбі" змайстровано вже "депутацію". Тож ми переказали до УГК наше прохання, щоб у нашому імени запротестували проти тої "депутації" та заявили від нас, що ми її не узнаємо.

Велика радість була у нас опісля, коли ми довідалися, що депутацію не узнали, а вимагали від неї виказатися повновластями від нас, котрих вона не мала, бо й не могла мати.

І ми дальше сиділи.

На 26 липня випущено трьох наших на волю. Це сталося, казали, на телеграфічне поручения зі Львова, де тепер були наші акти. А їх було чимало.

На 27 липня знова явились під тюрмою звісні М. Янушевський і Шекерик-Фриз, про яких ходила чутка, що знову їздили до Львова, чи куди, щоби нібито звільнили нас.

Хитруни, вони чули, що й так ми вийдемо певно на волю, тож страха ради хотіли придбати собі ласку в нас. Але замість того наслухалися всяких лайок, від Юди й запроданців почавши. І то таки крізь ґрати, так що мусіли втікати з тюрми.

На 31 липня закликав президент суду з нас двох чи трьох як представників і знову казав, щоб ми зробили просьбу о помилування і зараз нас випустять на волю. Я відповів, що про просьбу нема що й говорити і шкода навіть, бо ми всі рішуче домагаємося тепер розправи, щоби раз уже знали ми, хто і в чім тут винен. А просити не будемо о ласку. На цьому і покінчилося.

Дня 7 серпня знова покликали до суду, щоби ми таки робили "просьбу". Не дають віддиху. Приговорюють, щоби ми подбали хоч за своїх рідних, які журяться вдома, караються і т. п.

Незалежно від цього і ми не давали спокою судові. Раз вони нас кличуть, щоб робити "просьбу", другим разом висилаємо делегатів до слідчого чи президента з домаганням розправи.

Дня 13 серпня я знова пішов до слідчого Марч. питати про стан нашої справи та вимагати суду, бо вже найвищий час. Він казав, що то все залежить від прокуратора, який держить акти в себе. Я просив розвідати у прокуратора про нашу справу та передати йому наше домагання