Похід Болбочана на Крим - Борис Монкевич

Дивізія підлягала Міністерству і, як окрема мала права корпусу. Проханню призначити командантом дивізії ґен. Прісовського Уряд одмовив, мотивуючи, це тим, що ґен. Прісовський виконує обовязки ґуб. команданта Київщини, а на його місце призначив штабс-капітана Шинкаря з метою, як висловився один зі старшин В. Міністерства, вигнати всіх "реакційних і контрреволюційних духів". Але Шинкареві передали, що коли він зявиться в дивізії, то буде розстріляний. Уряд, довідавшись про настрій Запоріжців, запропонував підполковника Капкана, а потім Петлюру.

Бачучи, що нічого не вийде, Болбочан, за згодою решти командантів частин, звернувся до ґен. Прісовського, щоб він допоміг у призначенню командантом дивізії бувшого інспектора артилерії Запоріжського загону полковника Натієва.

Він був по національносте Грузином, громадянству цілком невідомий, тому Уряд дуже скоро погодився призначити його командантом дивізії, бо боятись його популярности на перші часи не приходилось, а призначення не-Українця командантом одинокої на Україні дивізії надавало вигляд на перший погляд інтернаціональний.

Але кращого призначення не могло й бути.

Натієв був гідним старшиною. Кристалево чесний, бездоганної хоробросте, він швидко став улюбленим командиром. Співчуваючи українському національному рухові, він, як син поневоленої нації, служив своїй новій батьківщині не за страх, а за совість. Одночасно з призначенням Натієва, Болбочан був призначений його помішником з виконанням обовязків командира 2-го Запоріжського полку (так переіменовано його курінь).

В перших днях березня окрема Запоріжська дивізія, без Гайдамацького полку, який залишився при Уряді, вирушила з Київа, маючи завданням очистити від ворога Полтаву й Харків.

Всі піші, кінні й гарматні частини йшли під керуванням полк. Болбочана. Технічні, допомогові й інтендантські частини йшли з заду з отаманом [4] Натієвим. Перший кермував боєвими операціями, другий налагоджуванням адміністративного апарату на місцях і підтримуванням контакту з урядом і німецьким командуванням. Постачанням завідував сотник Ткач.

Відїзджаючи, запоріжці прощались з Київом, до якого вже не судилось їм більш вернутися.

І так, українське військо було кинуте в головному напрямку Полтава-Харків.

Українська армія безпосередньо підлягала Військовому Міністерству, а з німецькою армією входила лише в контакт.

Ці нові і перші наші союзники легковажили значіння української армії і тільки пізніше, в міру розвою боєвих подій, почали її поважати.

Характерним прикладом цього може служити доклад начальникові оперативного відділу Німецького східного фронту про становище на Українці в березні місяці 1918 р.[5] Цей доклад дуже цікавий і я тут подаю деякі уривки з нього.

Підчас вступу німецьких військ на Україну — пишеться в докладі — там панував повний хаос. При захопленню Київа більшовиками значна частина українського війська заявила про свою невтральність. І коли вірне Урядові військо розбито, то Рада й міністри втікли до Житомира. Однак у Житомирі Раду відмовились прийняти і вона розбіглася в ріжні сторони. В окремих ділянках декотрі українські частини ще трималися, але вони не підтримували звязку поміж собою, і можна сказати, що Рада до моменту підписання мирного договору фактично не мала ні влади, ні прихильників у краю.

Внутрішнє положення України пригадує стан Мексики після впадку Гуерти. В країні немає жадної центральної влади, яка б обхоплювала більш-менш значну територію. Вся країна поділена на цілий ряд окремих округ у межах повіту, а часом і окремих сіл.

Влада в таких районах належить ріжним політичним партіям, а також і окремим політичним авантурникам, розбійникам і диктаторам. Можна зустрінути села, оточені окопами, які ведуть поміж собою війну за поміщицьку землю. (?)

Окремі отамани верховодять у районах, які собі підбивають за поміччу свого окружения й наймитів. В їх розпорядженні знаходяться кулемети, гармати і панцирні самоходи. (?)

Українське військо (регулярне) — військо наємне. Воно складається з бувших жовнірів і офіцирів, безробітних і авантурників. В основі своїй воно абсолютно демократичне. Рангів жадних не має, є тільки посади керуючих окремими військовими одиницями. Прості козаки одержують 333 карб, в місяць, а крім цього харчі, одяг і мешкання. Родини їх одержують допомогу. Командуючий кожної військової одиниці одержує на 15 % більш від йому підлеглого.

Влада й авторитет командуючого дуже не великі. Джур і служок немає навіть у вищих старшин. Військовий міністр сам собі чистить чоботи. Характерно, що в поїзді військового міністра — австрійські полонені виконують обовязки кухарів.

Кількість української армії рівняється 2000 чол.[6]Армія ділиться на цілий ряд відділів, які ріжняться поміж собою формою.

В її розпорядженні знаходиться невелика кількість гармат, кулеметів і автопанцирників.

Боєва їх сила дуже мала.

Командуючим усіма озброєними силами є військовий міністр Жуківський.

Начальник його штабу, генерал Осецький. (?)

Оба, як видно, офіцири російського генерального штабу. Крім них, є особливо помітні генерали Прісовський і Петлюра, що користуються великою популярністю.

Зміна керівників військового і цивільного управління дуже часта. Оскільки є погоджена робота військової і цивільної влади й оскільки вона утруднюється взаємними інтригами, трудно сказати. Як видно, йде жорстока боротьба за владу.

Пізніше генерал Петлюра подався до димісії. Можливо, що його велика популярність, яка проявилася підчас вступу українського війська до Київа, показалася небезпечною військовому міністрові. Сам Жуківський уявляє собою енергійну людину, яка знає, чого хоче.

Під цей момент він надзвичайно напружено працює над тим, щоб узяти армію в руки. Він хоче постепенно привчити військо до дисципліни, а крім цього, по його пляну, в ряди армії повинні бути