Похід Болбочана на Крим - Борис Монкевич

Умови розташовання в м. Коростені були погані. Населення більш співчувало більшовикам, тому військ не можна було розташувати в місті і по селах. Жили з початку в холодних вагонах, а потім у бараках.

Тимчасом з австрійського фронту повертали до дому частини бувшої російської армії. Всі вони були здеморалізовані, несли з собою демагогічні більшовицькі гасла і були вороже настроєні проти національної державної української ідеї.

Декілька ешелонів цього війська, скупчившись на ст. Сарни, пробувало пробитись через ст. Коростень, але це їм не вдалося. Наприкінці постою в Коростені 2 Запоріжський курінь був післаний на Сарни, де обеззброїв усі ці ешелони. Найбільш упертий бій видержав курінь з частинами збольшовиченої 2-гої Фінляндської дивізії. Нарешті вона вся була забрана в полон, обеззброєна, посажена в вагони, замкнена ззовні й відправлена на північ. В Сарнах залишено залогу.

Дня 5 лютого, після зайняття Сарн, Болбочан одержав наказ заняти Житомир і одночасно одержав призначення на посаду Губерніального команданта Волині. Житомир був занятий боєм з 11 лютого. Військо розташувалося на відпочинок, увесь час тримаючись на поготівлі, бо в Житомирі тоді стояв чехословацький корпус. Чехословаки вороже дивились на українське військо й український рух уважали за німецьку інтриґу. Чехословаків було багато і тому треба було бути готовими, тим більше, що між Чехами і більшовиками йшли пертрактації за пропуск чехословацьких полків через Московщину до Архангельська, або на Далекий Схід до Владивостоку.

Тимчасом Губерніальний комендант зорганізував самоохорону міста; почалася майже нормальна праця в інституціях. Непевний елемент унешкодливлювався. Крім того Губ. командант оголосив у Житомирі мобілізацію старшин і підстаршин, як потрібного в той час елементу. Це розпорядження викликало сильне незадоволення Уряду, який не хотів створювати в демократичній Республиці регулярної армії, а тим більш мобілізації, елементу контрреволюційного. Мобілізація всеж таки відбулася.

Прийняті були розділені на дві Групи. Першу призначено для охорони міста і повіту. Другу розділено між частинами Запоріжського загону, по бажанню самих мобілізованих.

Ще раніш секретар військових справ Петлюра скасував усі відзнаки й ранги з армії. Полковник же Болбочан зпочатку завів відзнаки для старшин і козаків у свойому куріні, а потім намовив до цього і генерала Прісовського. Старшини на посадах носили на лівому рукаві перевязь з блакитної широкої стрічки з золотим ґальоном посередині. Старшини не на посадах і козаки носили жовто-блакитну перевязь.

Золотий ґальон по посаді мав ту чи иншу форму.

З часу перебування Болбочана в Житомирі як ґуберніяльного команданта починає рости його популярність як серед війська, так і серед населення. Це був перший командант від початку революції, котрий замість мітінґів, які збирали його попередники, почав твердою рукою і ділом, а не словом, творити лад і спокійне життя.

Популярність полковника Болбочана занепокоїла Вищу Владу. Деякі, як я згадував вище, розпорядки не входили в програми с.-р. і с-д. Але в кого сила, в того право. Болбочан мав 1000 людий під командою і робив не по теорії партій, а так, як говорили йому розум і досвід.

Військове Міністерство прислало наказ Болбочанові здати курінь (тоді це був вже окремий курінь, який мав свою артилерію і кінноту) прапорщикові Мацюкові, який мав виступити на Бердичів, а самому залишитися губерніальним командантом.

Мацюк був чоловіком партійним, отже йому вірила влада, яка в таких випадках на військові здібності менше звертала уваги.

Не маючи морального права залишити свою частину, Болбочан не міг знову не послухатися Уряду. Тому, скликавши старшинське зібрання свого куріня, поінформував їх про ситуацію.

Старшинське зібрання одноголосно ухвалило просити Уряд і самого полковника Болбочана залишитись командиром куріня.

Одначе до призначення нового свого заступника Болбочан мусів залишитися в Житомирі, тимчасово здавши команду Мацюкові.

Курінь вирушив у напрямку м. Бердичева, маючи завданням вибити звідтіля більшовиків і зайняти місто.

Невдовзі по прибутті війська до Коростеня, команда запоріжського загону була попереджена залізничниками, що в напрямку Коростеня з Шепетівки просувається Фінляндський корпус. Частини цього корпусу одержали від більшовицької головної команди в Київі наказ знищити українське військо.

Команда загону рахувалася зі своєю кількістю козаків і відсутністю певних технічних засобів, приймаючи на увагу, що ворог добре заосмотрений у всі засоби оружної боротьби, а також перевищує кількістю людського матеріялу.

Але з цього положення був тільки оден вихід — прийняти бій і за всяку ціну його виграти.

Головні сили ворога йшли з боку Шепетівки на Новоград-Волинський-Ушомир, маючи на увазі відрізати можливість всякого відступу українського війська на лінію Збруча — старих російських позицій.

Команда загону вирішила не допустити ворога близько до місця осередку загону — Коростеня і зустріти його в районі ст. Ушомир. Для цього наказано 1-му куріневі висунутись на лінію ст. Ушомир і затримати ворожий наступ. Таким чином ворог мав бути примушений або відмовитись від заміру захопити Коростень, або повинен був розвернути всі свої сили і тоді в залежности від відповідної ситуації треба було нанести йому рішучий удар.

Зробити це випало на долю 1-го куріня під командою сотника Загродського тому, що він складався з тих людей, які вже, в боях у Київі під Арсеналом і інших місцях уміли доказати свою готовість вмерти за українську ідею і свою особисту відвагу.

До куріня додано, артилерію й ешелон вирушив на зазначену лінію.

Треба додати до цього, що сторожеву охорону з означеного куріня вже давно вислано вперед за залізничний міст.

В разі несподіваного наступу ворожих ешелонів сторожа повинна була висадити місток, бо рельси вже були зірвані.

Ст. Ушомир повідомила слідуючі стації в напрямку Новгорода-Волинського, що жадних потягів вона не приймає. Сторожа, підсилена сотнею Дорошенківців, доносила, що з боку ворога на обрію показався димок і що мабуть це їде ворожий потяг. Зараз-же в напрямку моста вислано наш