Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

Ефект від нашої розмови з Яворівським був несподівано сенсаційним: того ж таки дня десятки радіостанцій світу заговорили про те, що Україна вимагає від Англії сплати боргів.

Я аж перелякався. Документів на те, що наказний гетьман Полуботок здав до англійського банку Ост-Індської компанії в депозит кілька бочок золота, у мене та й ні в кого на світі не було, мали ми тільки історичну публіцистику з цього питання. А газети почали трубити, Міністерство закордонних справ України скликало «круглий стіл», заатакувало мене дзвінками англійське посольство в Москві.

За якийсь час з Москви приїхали телевізійники і на площі перед Верховною Радою саме тоді, коли вулицею Кірова (Грушевського) йшли нескінченними колонами демонстранти, вимагаючи відставки прем’єр-міністра В. Масола і розпуску парламенту, в мене взяли інтерв’ю з питання полуботківського скарбу. Сказали, щоб я слідкував за телепрограмами, і поїхали… Минуло трохи часу, і на одній зустрічі з американськими дипломатами якась молода пані вигукнула, вітаючись зі мною:

«О, я вас знаю! Ви кілька днів тому виступали по лондонському телебаченню. Ви говорили про скарб Полуботка… Це дуже цікаво! Але міністр фінансів Англії вам заперечив: мовляв, такого скарбу в них ніколи не було, то ваша легенда».

Я зрозумів: моє інтерв’ю намотали на ролик, передали в Лондон і там влаштували спектакль. Москва вже тоді готова була до економічної блокади України.

Депутати назвали мене жартома українським фінансистом. Іван Драч, правда, бурчав, що через мою так звану популяризацію України її ніколи не визнає Велика Британія. Помилився Іван: маємо вже в Києві англійського посла. Тепер Драч підколює мене інакше, мовляв, я зробив для України велику послугу: Маргарет Тетчер, злякавшись, що треба буде повертати Україні борг, подала у відставку, і тепер ми маємо прихильного до нас англійського прем’єра.

Славний Іван, люблю його! Драчівські жарти неповторні… Якось, знудившись на нецікавому засіданні, я запитав його жартома (ми сидимо поруч), скільки кілометрів долає на день Лариса Скорик у залі Верховної Ради. Драч думав, думав і врешті відказав: «Наполовину менше, ніж Іван Заяць». Або: «Чи є істотна різниця між східним і західним українцем?» – «Немає жодної, – відказав Іван, – хіба лише та, що західник топірцем вимахує в повітрі, а східняк шаблею рубає до пупа!» Дотепно, але несправедливо: західні опришки, а потім партизани «рубали до пупа» тоді, коли у східняків уже ув’яли руки.

А я таки став фінансистом, хоч у фінансових справах визнаюся доволі слабо.

Запросили мене до Батурина на першу панахиду по Мазепі. Голова селищної Ради Олександр Згурський поводив мене по Батурині, поскаржився, що Мазепу й досі називають тут зрадником, показав мені запущений палац Кирила Розумовського, позітхав.

Я виступив перед народом після панахиди… Це було тоді, коли чернігівський поет Станіслав Реп’ях глузливо позирав, як я осінюю себе Христовим знаменням, щоб потім висміяти мене в пресі… Це ж тоді два чернігівські партократи намагалися після мого виступу спровокувати зі мною бійку, а народ обступив мене і прогнав нахаб… Через рік я прибув до Батурина з львівською концертною групою, і ми з батуринцями освятили пам’ятний знак Мазепі, а ще за півроку висипали могилу на Гончарівці в пам’ять п’ятнадцяти тисяч народу, замордованого московською ордою… Прозрів народ, швидко прозрів, і горджуся нині, коли батуринці називають мене своїм депутатом.

А тоді, після панахиди, я пообіцяв, що буду вимагати від уряду грошей на реставрацію палацу Розумовського. Наступного дня я й виступив у парламенті з цього питання. Переляканий демонстраціями прем’єр Масол підбіг до мене й пообіцяв виділити для Батурина п’ять мільйонів карбованців. І виділив. Та місцеві партократи Лісовенко і Лисенко відмовилися їх освоювати. Тепер ті мільйони стали тисячами, та я далі оббиваю пороги Міністерства культури, шукаю і таки знаходжу спонсорів для реставрації палацу: Кабінет Міністрів виділив недавно тридцять мільйонів карбованців…

Що ще?

Працюю головою підкомісії з питань мови. Що тільки не робиться з нашою мовою в умовах незалежності! Такої русифікації не було й за більшовизму. В цьому винні ми всі: стривожені за наслідки референдуму, ми перестали торкатися мовного питання, навіть найавторитетніші члени Народної Ради пропонували визнати другою державною мовою російську. Щастя, що я тоді вгамував переляканих. Але ж ця проблема не знята й сьогодні: визнання російської мови державною вимагають «некрасівці» в Києві, «сокурівці» у Львові, шовіністи Донеччини й Луганщини. Закон про мови, навіть той дірявий, прийнятий за Валентини Шевченко, ігнорується, українських шкіл у Криму й досі немає, в Донецьку – одна; українська преса й видавництва гинуть – і це діється в умовах незалежності!

А мене водно заспокоюють, зокрема мій приятель і однодумець Богдан Горинь: почекай, є важливіші справи, спочатку економіка, а потім уже мова й культура. Отак ми будуємо Українську державу! Тож зовсім не здивуюся, коли втратимо мову під синьо-жовтими прапорами.

Я, звісно, не заспокоююся: поки що єдиний виступаю в парламенті з мовних питань.

Але літературна праця на першому плані. Працюю як навіжений і виворожую спалах новітнього українського письменства. Виворожу. Бо без високовартісної національної літератури і культури ми залишимось, може, й багатою, та нікому не цікавою країною на європейських кресах.

8 липня 1992 року.

Вчора закінчила роботу П’ята сесія Верховної Ради України. Прикрий був фінал сесії, і я полишив стіни