Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

Чи ж то не такі й ми з вами?

Якось я наче зіжмакав у поспіху останній розділ першої частини цієї книжки, в якому йшлося про другі арешти 1972 року, проскоромовив, наче боявся щось зайве сказати або ж посоромився признатись, що ми, ті «молоді й талановиті» письменники та художники, які залишилися на волі, просто злякалися і замість вийти із затишних Брюховичів, щоб заявити про свій протест проти репресій, як це зробив Василь Стус у Києві, цілий день топили своє сум’яття й страх у горілці, справивши в курортній їдальні істеричний п’яний шабаш, який нагадував бенкет під час чуми.

Так було… Не знаю, що відчували мої друзі й знайомі, які глупими жартами й горлопаненням – нібито на знак протесту – пісень про Сталіна перекрикували в собі не вельми благородне, проте зовсім природне почуття страху, та я тоді збагнув одне: добровільно в тюрму йти не хочу. Маю виношену в голові свою творчу програму, яку виконати в неволі не зможу, – і цим себе не тільки оправдовував, але й наснажував: мушу спричинитися до збереження нашої національної пам’яті і якщо маю сісти в тюрму – то за власні твори. Така втрата волі мала для мене сенс: за своє слово, яке стало найвищим виразником моєї сутності, – байдуже, скільки воно заважить для суспільства, – я готовий був витримати найтяжче випробування, не каючись, а все інше здавалось невиправданим ризиком.

Чиста політика вже тоді не уявлялася мені сферою моєї діяльності, та й чи ж усі повинні ставати політиками? Треба ж комусь щось предметне, реальне витворювати, щоб заповнити ділом політичні схеми; Україна повинна мати фахівців у різних ділянках народного життя і в духовній – теж: хіба не підтвердили цю істину деякі нинішні політики, які на самому початку нашої незалежності захопили адміністративні важелі, володіти ними не вміючи, і покинули їх, вдаючись уже не в політику, а в політиканство?

До того ж я знав, що тюремні ворота гостинно відчиняться переді мною, як тільки я ступлю в їх бік ще один крок. Таких кроків я зробив на той час уже чимало: знята цензурою повість «Зупинись, подорожній!», вилучені з бібліотек і офіційно заборонені «Мальви», розповсюджений у системі «самвидаву» роман «Журавлиний крик»; крім того, я колись організував листа на захист Богдана Гориня, а ще – то вже і сміх і гріх, такий абсурд можливий тільки при фашизмі – я був гостем на весіллі в того ж Богдана!

Давно він уже вийшов з тюрми і вдруге заходити до неї не збирався – теж мав якісь свої міркування з цього приводу. Сяк-так був уже влаштований – працював мистецтвознавцем у картинній галереї, а тут підійшли відповідні літа, тож Зовсім природно, що задумав Богдан створити сім’ю. Нормальним було й те, що справив скромне весілля – товариську вечерю у своїй квартирі, і що могло бути крамольного в тому, що на молодому сімейному святі, де навіть не заспівали жодної стрілецької пісні, був присутній і я, Богданів однокурсник? Та ба, всіх гостей на другий день викликали – кого в директорські кабінети, кого в райкоми партії, одного насварили, іншого звільнили з роботи, а мені записали другу партійну догану з попередженням, і було воно вельми грізним.

Я знав, що підступні кагебістські сили намагатимуться спровокувати мене на якийсь – хоча б маленький – протестантський вчинок, щоб мати підставу заарештувати… Потім, в час так званої «гласності», мені випало ознайомитися із скопійованим кимось кагебістським документом – списком осіб, призначених для арешту: моє прізвище у тому списку стояло третім… Я вирішив «залягти» й протриматися, поки зможу, на волі, а тому ні до яких протестів більш не вдавався. Можливо, це й не робить мені честі, але нехай виправданням служать збережені документи – листи вихованих і прозрілих на моїх історичних романах читачів з усіх кінців соборної України, і тих листів – сотні!

Почались тяжкі для мене – і не тільки для мене – дні. З видавництва повернулись усі мої рукописи, згадувати моє ім’я у пресі було заборонено: КГБ розіслав списки прізвищ проскрибованих у всі цензурні установи; в робітничих колективах протягом цілого року «розносили» «Мальви», благородний Роман Федорів, ризикуючи своїм становищем, зігнорував вимогу обкому партії звільнити мене з роботи, проте друкувати мої твори не міг, партійна влада поводилась зі мною по-суперфарисейськи. Мене викликав до себе вряди-годи перший секретар ленінського райкому партії Юрій Курапов і, привітно посміхаючись, запитував, над чим я працюю і чому останнім часом нічого не друкую. На моє зауваження, що мені звідусіль повертають рукописи, він розводив руками: «А ви напишіть таке, щоб надрукували! Романе Івановичу, ви ж талановитий, ви могли б стати другим Корнійчуком („Свят-свят, – хрестився я в думці, – але чому він взяв собі стосовно мене за еталон Корнійчука, я ж у драматургії ніколи не пробував сили“), чому ви впираєтеся, ви ж пропадете!» Іншим разом Юрій Федорович суворо запитував, чому я на засіданнях у Спілці письменників сиджу водно сумний, немов струєний, і корчу з себе мученика; а ще якось викликав мене в райком партії і допитувався, з яких таких причин я став надто веселий: «Донесли мені, що на „Вільдишиних печених картоплях“ у Спілці ви щедро сиплете сумнівними дотепами і всі з ваших експромтів гомерично сміються».

Це був той звичайний, загнаний углиб тихий терор, про що я вже згадував: до мого відома доводили, що кожен мій крок контролюється, що моя воля дуже умовна й ілюзорна, що за першим кивком пальця власть імущих перекриють мені кисень, і я, і мої діти стануть умить жебраками, що мені може бути щось і дозволено, але за те треба