Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук
Не знаю, як нащадки оцінять діяльність пані Скорик, та на підставі цього випадку я ще раз переконався, що екстремісти дуже легко стають угодовцями, якщо цього вимагає кон’юнктура: посадові аспірації у них на першому плані, а Лариса Скорик явно готувалася у віце-прем’єри з гуманітарних питань в уряді Вітольда Фокіна.
«Бачиш, Іване, – сказав я до Драча, – ти при Збігнєву Бжезинському назвав Ларису Скорик Жанною д’Арк, а вона робить дурницю за дурницею».
«А звідки ти знаєш, якою була Жанна д’Арк?» – віджартувався Іван.
Гіркий то жарт. Бо чого можна сподіватися від людини, яка постійно снує залою і президійними ложами з маскою діловитості на обличчі, простоює в черзі до мікрофонів, не забираючи слова, – щоб тільки потрапити в поле телеекрана, виголошує банальні заклики на кшталт «комуністична партія злочинна!», про що вже цвірінькають горобці, а за Акт Незалежності не голосує, бо, бачте, вона не визнає самостійної держави, в якій ще не заборонена комуністична партія. Велика небезпека йде від короткозорих політиків, які до того ж мають ім’я!.. Набагато ліпше за Ларису Скорик робить політичну справу звичайна жінка, яка ось уже півроку день у день, у холод-спеку й дощ стоїть навпроти Верховної Ради з транспарантом, на якому написано «Фокіна у відставку!» Ця одержима, темна жінка глибше за народну депутатку розуміє, що діяльність продажного уряду набагато страшніша від урядового вакууму, яким так налякала пані Скорик наших демократів!
Відомо, що Лариса Скорик – талановитий архітектор. То чи не вигідніше для України мати доброго зодчого, ніж невдалого політика? Та ба – зманює людей всесвітня слава. Облуда – нема тривкішої слави, ніж слава творця!
Звідки ж іде наша незгідливість? І чому, думається мені, розпорошені світом євреї пронесли крізь віки безпрецедентну солідарність і єдність? Чи не тому, що основою їхнього духовного життя була і є до сьогодні книга – Біблія, з якої завжди, у найскладніших ситуаціях, беруть жиди начало всіх своїх діянь? Чи маємо ми таку книгу? Ні. З «Кобзаря» ми намагалися зробити Біблію, та це нам не вдалося, бо сприйняли ми Шевченка не єдиновірно, а як сектанти, які, кожен згідно із своїм розвитком й свідомістю, тлумачать частину, не вникаючи в цілість. І саме через те, що ми не маємо вічної основоположної книги, мусимо розвивати для нашого духовного єднання національну літературу, яка повинна вливатися струмками, потічками, річками у русло великої духовної ріки і стати основою нашого культурного й мовного існування. Не будемо державою без національної культури і мови, усвідомте це нарешті, панове парламентарії, наша держава без літератури стане іншомовною, як Ірландія, і перестане бути українською!
Але чому гряде така байдужість до духовних наших начал саме тепер, коли духовність для нашої нації, скаліченої русифікацією і нігілізмом, найбільш – в умовах молодого державотворення – потрібна?
Чей же не розпочинали ми боротьбу за нашу незалежність з ковбас. Ми потаємно збиралися на квартирах і вголос читали заборонену літературу, усвідомлюючи, що туди, куди вповзає бездуховність, зразу ж заходить і хам. Ми вперто працювали, мов ліонські ткачі, докінчуючи ткати розпочаті нашими прадідами гамівні сорочки з таких духовних категорій як відпорність зраді, готовність до самопожертви, страх Божий, і, черпаючи ці категорії з усталених традицій і літератури, відчували, як боляче й пекуче доторкається шорстка тканина до нашого сумління й ворушить, шарпає його, коли підкрадається хам, нашіптуючи про зваби пристосовництва, угодництва і зради. Бо зла в людині більше, ніж добра, – ми це знали, а тому мусить його стриножувати мораль і страх. Страх перед самим собою, родинами, друзями, зрештою – перед усім суспільством, якщо твоє ім’я перестає тобі належати. Страх перед своїм сумлінням – то найміцніша нитка, основа тканини, з якої людство століттями шиє повздержливий одяг, приміряє до кожної особини, мов добрий кравець.
Наголошую на першопотребі мудрої літератури в наш час не тільки тому, що сам письменник або що мене заболіла байдужість моїх колег до літературної продукції, якої нині маємо дуже мало і яка сьогодні важить набагато більше, ніж раніше – рівно настільки, скільки виметено тонн пробільшовицького макулатурного сміття із книгохрамів, – я волаю про це для того, щоб нагадати, що книги, починаючи з Біблії, Корану, Тори, апокрифів і кінчаючи «Марусею Чурай» Ліни Костенко, стали, власне, тією верстатнею, в якій ткалася пряжа для гамівних сорочок моралі. Ким були б ми без Андрія Бульби Миколи Гоголя, Чіпки й Христі з творів Панаса Мирного, Нерона із «Камо грядеши» Генріха Сєнкевича – хіба не ці герої виховували з нас своїх антиподів?
Хіба ж не художня література, читана відверто і потайки, допомогла нам витримати лихолітні роки в часи більшовизму, коли духовний терор був настільки замаскований, що деякі знамениті чужинці як I. Фейхтвангер чи Р. Роллан тільки плечима знизували на так звану антирадянську пропаганду. Мовляв, чого вам ще треба: вулицями ходять усміхнені люди, не чутно ніде якихось погромів, працюють театри, вчаться студенти у вузах – не могли збагнути великі мужі, що той страшний терор загнаний углиб і його можна тільки відчути, коли зіткнешся з повсюдною забороною і вимогами мати на все – до дрібниць – дозвіл.
Гай-гай… Ромен Роллан, який не мав поняття про цензуру, навіть у думці припустити не міг, що радянський письменник віддає своє творіння під десятикратний контроль. Передусім під свій власний. Я особисто запевняв уже себе й читачів, що в один мент, коли писав повість «Зупинись, подорожній!», назавжди позбувся диявола самоцензури і відтоді не допускав його до себе. А то ж неправда. Чому аж тепер, коли можна, написав твір з часів гетьмана Мазепи, чому ні словом не згадав про Михайла Грушевського в романі про Івана Франка «Шрами на скалі», чому не створив у романі «Четвертий вимір» повнокровного образу Панька Куліша?.. Що міг знати Ромен Роллан
