Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

про інститут закритого рецензування творів радянських письменників, про нові і щораз то гірші варіанти романів і повістей після тих рецензій, про купюри у верстках, зроблені червоним олівцем невидимого чоловічка із КГБ, про потаємне нищення готових тиражів, як це було зроблено з книгою поезій Дмитра Павличка «Правда кличе», яку пустили під ніж, запізніло уздрівши в них крамолу? Зрештою, не знав Ромен Роллан і того, чому раптом замовкають відомі письменники і куди вони діваються… А знав би, якщо б до нього дійшли книги, подібні до романів Юрія Горліс-Горського, Івана Багряного чи Василя Барки…

А хіба багатьох із нас не виховували книги Богдана Лепкого, Уласа Самчука, Євгена Маланюка та інших письменників-ізгоїв, хіба не ми, шмагані їхніми нагайками, не допускали, як тільки могли, до своїх душ ні озвірілого із канчуком у руці, ні закаптуреного псевдогуманістичною більшовицькою демагогією Хама?

О, як він крутився біля нас – і гарчав, і кидався до горла, мов скажений пес, і ластився біля ніг, як кішка, і слухав. Слухав і дивився, не змигнувши оком! Хам у образі секретаря ЦК КПУ з питань ідеології А. Скаби на московському з’їзді письменників у 1971 році, коли-то розпочалися погроми на Олеся Гончара, Олександра Солженіцина, Андрія Сахарова, сідав то спереду, то ззаду української делегації – як йому було зручніше – і по-злодійськи підглядав за нами, підслуховував наші розмови й записував. Роман Лубківський написав тоді епіграму, за яку, якби розпізнали автора, міг тяжко поплатитися:

Ти від опіки утечеш хіба — Цнотливий нас оберіга Скаба. О як тут, друзі, бути, як тут буть? Коли ж його нарешті оскабуть?

На українських письменницьких з’їздах, що відбувалися в залі Верховної Ради УРСР, з президії за нами наглядали дві дами з приклеєними партократичними усмішками і триповерховими шиньйонами на головах – заступник Голови Ради Міністрів Марія Орлик і Голова Верховної Ради УРСР Валентина Шевченко.

Я запитав якось у Ніни Бічуї: «Що робить із своєю зачіскою пані Шевченко, коли лягає спати?»

«Відкручує голову разом з шиньйоном і кладе на тумбочку», – відказала Ніна.

У такий невинний спосіб ми зганяли злість.

Але нас не лише цькували – нас ще й купували. Після закінчення письменницьких з’їздів пишучу громаду заганяли за столи, що вгиналися від наїдків та напоїв, письменники і їх партійні опікуни жерли, п’яніли і виголошували високопарні тости за нечуваний розквіт української радянської літератури, а їм з естради наспівували класичні арії видатні наші співаки – немов поміщикам за панщини кріпосні актори. Коли Мареничі відмовилися це робити, їм надовго було заборонено виступати…

Нам видавали теж ордени. Не з пошани, ні. Цими нагородами власть імущі бонзи намагалися дискредитувати письменників перед читачами: ви, певне, думаєте, що вони борці, а вони ж звичайні пристосуванці – ось беруть нагороди і дякують. Жоден ще не відмовився! Я теж отримував, і зневіра не раз прокрадалася в душу: та який з мене протестант, коли мої твори винагороджує ворог?

Письменників під опікою кагебістів ще й за кордон посилали, і вони повинні були засвідчувати демократичність радянської системи: ось ти – критикований, але ж ніхто тебе не карає, ти маєш навіть право виступити як делегат від України в ООН! Я був таким делегатом на XXXV сесії Генеральної Асамблеї і – представник найпригніченішої московської колонії України – я виголошував на Четвертому комітеті заздалегідь підготовлену міністерськими клерками промову на захист південноафриканської колонії Намібії!

Як все це можна було витримати і не зламатися? А витримував той, хто не скидав із себе гамівної сорочки, витканої на літературних верстатах із духовних традицій нашого люду, і за це отримав нагороду: може нині спокійно дивитися людям в очі.

Ще перед проголошенням Акта Незалежності колишні хлібодавці люто глузували з Дмитра Павличка за спровоковані ними ж самими його гріхи. Мені було дуже прикро: я й досі не можу зрозуміти, чому такий знаменитий поет опускався у своїй творчості до власного зганьблення. Саме в цей час сказала мені моя сестра Наталка в Коломиї: «Дякую тобі, Романе, що ти не осоромив нашої родини».

Ношу цю нагороду в серці як найдорожчий скарб.

Так чому ж ви, шановні патріоти з українського парламенту, без спонуки малієте й дрібнієте нині? Чому не глянете на чисті плеса нашої духовності, ще не доруйнованої, не до решти втраченої? Як ви можете увійти в державний Храм України, не зачерпнувши хоча б пригорщу цілющого духовного напою із книг? «Є важливіші справи…» Ні, Богдане, важливіших справ від національної культури й культурності немає.

Над Наварійським озером, у наймальовничішому куточку під пагорбом, між плакучими вербами причаївся чепурний будиночок, мовби замок зачарованої царівни. А живе в тому «замку» жінка, за якою я спостерігаю вже кілька років. Якась вона незгідлива в родині, хоч і дуже працьовита: завжди щось робить на обійсті, в городі і водно свариться з донькою чи то з невісткою. Ранніми ранками, коли відпочиваю на своїй дачі, я вирушаю на протилежний берег озера, щоб побачити сиві пасмуги туману над водним дзеркалом, послухати мову диких качок, що випливають із своїми виводками із заплав, вчути, як котяться над лункою водою солов’їні трелі, а жінка цього не бачить і не чує: щось там загрібає, доїть корову, сапає, свариться, і мені