Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук
А тут… Може, й не повірите: буквально наступного дня я пішов у бібліотеку й узявся збирати матеріал про орду – не монгольську, не татарську чи турецьку, а московську, яка восени 1708 року вирізала Батурин.
Я задумав написати твір про зайшлу орду, що знищила українську незалежність і сплюндрувала нашу землю. Це мав бути великий епічний роман, в якому так чи інакше довелося б повторитися за Богданом Лепким, і це усвідомлення заважало розпочати роботу. Та, поринаючи щораз то глибше в матеріал, я натрапив на інформацію про громаду карликів, яку утримував при своєму дворі Петро І. Тоді виникла в мене проблема людської малості, орди внутрішньої, що залишається надовго в душі народу після того, як стороння орда і схлине.
Я сидів у парламенті місяць, і другий, і третій, пригноблений думкою про втрачений нині і в майбутньому час, на мене з сумом поглядав депутат з Кіровограда, відомий в Україні критик Володимир Панченко, ніби здогадуючись про причину моєї депресії. У готельному номері лежав мертвим багажем зібраний і скарткований матеріал; я думав про те, що треба поїхати в Петербург і в Бендери, що треба з’їздити Україну і навіч уздріти сліди карлицької орди в людських душах, побачити прототипів змалілих людей.
А сесійний зал вирував: ми то вставали і виходили на знак протесту проти партократів, які блокували кожну нашу пропозицію, то виймали з гнізд дискетки, відмовляючись голосувати; депутат Причкін із Запоріжжя закликав до хрестового походу на Львів, де стали не в пошані червоні прапори і російська мова; на майдані Незалежності голодували студенти, а депутат з Миколаєва Башкіров реготав: «Сколько трупов будет, сколько трупові»; кримський депутат Рева закликав випустити на голодуюче містечко танки; його преосвященство депутат Агафангел з Вінниці – той самий святоша, який потім накаже поламати унікальний орган у вінницькому кафедральному костьолі, за що його народ прозве Юдою, – нападає на греко-католицьку церкву, закликаючи оголосити її поза законом; депутат Терехов застерігає російське населення Криму перед тотальною українізацією – тоді коли там півмільйона українців не мають жодної української школи; генеральний прокурор України Потебенько вимагає позбавити імунітету депутата Хмару, врешті КГБ вчиняє нечувану в світі наругу над депутатською недоторканістю: Степана Хмару арештовують у приміщенні парламенту.
Йде боротьба не на життя, а на смерть, я беру в ній безпосередню участь, а в голові – карлики, де ж ті карлики, які поробили з цих на вигляд нормальних людей бузувірів?
І раптом проймає мозок думка: так це ж вони і є! Не з них поробили ліліпутів – самі вони, комуністичні партократи, є тією успадкованою від Петра колонією карликів, які осідлали Україну і, страхом витруївши у народу його велич, посіяли в людських душах малість. Я досі бачив їх поодинці, а тут постала враз переді мною ціла орда, і є їх 239!
Це осяяння прийшло до мене навально, і я, мабуть, вголос засміявся, бо в перерві підійшов до мене Панченко і сказав:
«Нарешті у вас з’явився нормальний настрій, Романе».
«Я почав писати, Володю!»
«Могли б і не признаватись, по вас видно».
За два роки я написав і видав «Орду». Працюю над книгою спогадів. Цих книг не було б, якби я не став депутатом. А от коли мене питають, як я встиг їх написати, – не вмію відповісти. Велика то сила – письменницьке покликання…
Чи це основна моя депутатська робота? Так. Її ніхто не виконає, крім мене: письменники-депутати нічого не пишуть. Самостійна Україна втратила письменників Павличка, Драча, Яворівського. Вони всі свої сили і час віддали політиці, за що їм честь і хвала. Але чи може існувати самостійна цивілізована держава без літератури? Подумайте, що робите, колеги!
Що я ще зробив як депутат?
Та не так і мало: квартири, помилування, реабілітації… Правда, трохи менше, ніж Лариса Скорик або Володимир Колінець, проривався до мікрофона. Проте…
Мені вдалося першим вийти на трибуну, коли обирався Головою Верховної Ради Володимир Івашко. Не зміг би зараз повторити свого виступу, та це й непотрібно. Одне слово, я стверджував, що не може керувати парламентом людина, яка в пресі зводить брехливі наклепи на галичан, мовляв, вони звільняють з роботи учителів-росіян, а вулицями Львова неукраїнцям небезпечно ходити. І ще сказав, що політичний діяч, якому скандують на площі «ганьба!», а він боїться до людей носа показати, неспроможний керувати народом. Півзалу привітало мене за цю промову оплесками, а коли я в перерві вийшов на площу – аж пригнувся від вигуків «слава!»
Та не в цьому річ. ївашка таки обрали головою, але наші виступи проти нього, а їх було багато, зробили своє: зненавиджений народом партократ утік до Москви. А тоді почалися вибори нового Голови Верховної Ради. Кандидатів набралося аж двадцять шість, така кількість претендентів викликала сміх, але й користь від цього була немала: протягом трьох днів тривав в Україні національний лікнеп – народ міг почути, хто він є, на що заслужив і хто є хто із претендентів.
Між кандидатами був і Володимир Яворівський. Я домовився з ним, що запитаю його: що він знає про скарб Павла Полуботка, здепонований у лондонському банку 1723 року, і чи має право Україна, яка щойно проголосила Декларацію про державний суверенітет, вимагати повернення їй скарбу.
Ми наперед знали, що наш діалог матиме чисто популістський характер: навіть як той скарб є, ніхто не захоче і не зможе повернути його Україні, бо він на нинішній день становить понад шістнадцять трильйонів фунтів стерлінгів, але мета в мене була одна – заявити світові, який
