Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

Можна тільки дивуватися, що, незважаючи на московсько-більшовицький геноцид, який десятиріччями витоптував Україну, ми маємо можливість представити світові ці імена.

І нарешті – нонконформісти. Табір малочисельний, бо й героями не всі народжуються: Микола Руденко, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус, Ігор Калинець, Михайло Осадчий… Я знімаю з них тернові вінки мучеників, бо всі ми вже нині працюємо разом для своєї держави, і що не день, то все більше вчорашні герої здаються нам звичайними людьми, та залишилися вони мічені терновими колючками, і поезія їх мічена секретами тюремного тайнопису… Мені здається, що саме від цих жерців невольничої музи почнеться якісно нова українська література, яка іще за шелом’янем.

24 серпня 1991 року Україна раптом перемістилася з Азії в центр Європи. І та нескінченність, що пролягла за шелом’янем, спрямована вже на Захід. Мусимо набрати багато духовних сил, щоб подолати гори, за якими безмежжя нашого національного життя. Ви скажете, що нескінченність у просторі і часі – абсурд? Аж ніяк. Абсурдом є скінченність, бо коли вона раптом постає перед нами, ми завжди запитуємо: а що за нею?

Безмежність – не абстракція, а конкретне поняття. Це досвід, який передається від особи до особи, від нації до нації, від держави до держави, від планети до планети, від галактики до галактики.

А хто в це не вірить, той помер уже сьогодні.

Ви не вірите, Павле Архиповичу? Мені вас шкода. Незважаючи на ваш тяжкий характер і постійну непослідовність, я вас люблю. Ви мені завдавали великих прикрощів і дарували великі радощі: на вашій совісті зняття з друку мого «Журавлиного крику» в 1973 році (пам’ятаєте свою закриту рецензію на цей роман?), але ж ви, і ніхто інший, подали мені руку допомоги, коли партократи домучували мене двома роками пізніше. А які несподіванки ви вміли робити! Ніхто не повірить, що ви – такий дразливий, примхливий і нервовий – могли вести довгі вечірні розмови у Вістівському лісництві на Івано-Франківщині в лісничого Віталія Степанюка і говорити про мене високі слова, не знаючи, що Степанюкова дружина – моя сестра. А ваш подарунок в день мого шістдесятиріччя: мідна статуетка горця, такого схожого на мене, з вигравіюваним написом: «Доброму дияволу української літератури», а ваші листи після кожного вдалого мого телевиступу, що розпочиналися захопленим вигуком «Достойно єсть!» – хто на таке з моїх друзів спромігся?.. Коли на IX з’їзді письменників вас заходами мстивого Бориса Олійника, який торував собі шлях до звання академіка найпідлішими способами, знімали з посади голови СПУ – такого часто несправедливого, але яскраво вираженого в особистості заміняли архісправедливим Юрієм Мушкетиком, – я плакав.

І ось ви, ображений на всіх і на невдячну Україну, заховалися на своїй фешенебельній дачі, купленій за тяжко запрацьовані письменницькі гроші, які в однаковій мірі діставали за «Первоміст» і за «Смерть у Києві», за «Я, Богдан» загалом і начебто окремо за ту ганебну сцену в цьому ж романі, в якій ви так ницо висміяли, зобразивши для чогось голим у ночвах, великого гетьмана Івана Виговського, – а то ж він у 1659 році наголову розбив нашого найтяжчого ворога під Конотопом. Окупант щедро платив письменникам, здатним відкупитися свідомою брехнею за гріхи: ви за правдивого Хмельницького – зневагою Виговського, Павличко за Торквемаду гімном комуністичній партії – «прийми любов, що в пісню перейшла», Драч за «Ніж у сонці» подихав трохи Леніним, але ж вони – і Драч, і Павличко та й інші письменники – покинули свої дачі і ось уже два роки воюють з партократами, мов прокляті, і таки відвоювали для всіх нас – і для вас теж – Україну. А ви сидите в шкіряному кріслі біля каміна, викладеного заморськими кахлями, і бурчите на тих, хто пішов із дач на політичний фронт, і на обкрадену комуністами Україну, яка, запроторена у більшовицький котлован, не має чим виплачувати високі гонорари, – теж бурчите.

Я слухав 2 квітня цього року вашу телерозмову з Михайлом Слабошпицьким; він теж, люблячи вас, не знав, як повестися, коли ви плакали за розваленою радянською стодолою, обзиваючи молоду демократію божевільним хаосом, а незалежну Україну – Замбією. То знайте: та Замбія ніколи більше за апологетику душителів українського народу не дасть жодному письменникові не те що Шевченківської премії, а й ламаного гроша.

Вийдіть, Павле Архиповичу, з теплого затишку і вдивіться в українське безмежжя, яким пішов уже ваш «Тисячолітній Миколай». Не хочете? Не вірите в нескінченне наше самостійне життя? Мені вас шкода.

…Сьогодні я отримав із видавництва Товариства української мови «Просвіта» сигнальний примірник мого роману «Орда».

Останнього?! Може, й так. Я ним закінчив цикл історичних романів, в яких осягнув період української історії від XV століття до нинішнього дня. Своє основне письменницьке завдання виконав.

А може, ще ні?

Минуло два роки, як я працюю депутатом Верховної Ради України. Неймовірно швидко промайнув час, а вмістив він у собі стільки подій, що вистачило б їх у спокійних умовах на десятиліття.

Тільки подумати!..

Першого дня Першої сесії депутат Микола Поровський виступив із зухвалою пропозицією, яка викликала скажене обурення партократів, і, звичайно, ніхто до неї й не думав прислухатися. Поровський запропонував винести із сесійного залу фігуру Леніна: вождь світового пролетаріату на повен зріст за спиною президії у високій овальній ніші, зім’явши в одній руці кашкета, другою, із затиснутим кулаком, люто погрожував усім нам… Найідейніші комуністи вимагали завести кримінальну справу на крамольного депутата, навіть свої посварили Миколу, щоб не вискакував, мов Пилип з конопель.