Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

На початку нового 1972 року мене викликав секретар обкому з ідеології Казимир Пирожак і попередив – ніби той Пилат руки вмив, – що, коли мій «Журавлиний крик», який ходить у рукописних списках по людях, вийде друком за кордоном, він за мою волю не відповідає. Чи робив це Пирожак з доручення КГБ, відстрашуючи мене від дисидентства, яке тоді вже набрало виражених форм чинності, а чи з доброго серця – не знаю. Я попередження прийняв і спокійно чекав своєї долі.

Письменники тоді вже інакше дивилися на речі. По-перше, з рук у руки передавалася праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка відкрила українському народові очі на смертельну небезпеку національного зникнення, і кожен з нас думав: якщо Іван не боявся її написати, то чи ж можу я боятися читати? Читали потаємно «Раковий корпус» О. Солженіцина, неопубліковані поезії і щоденник Василя Симоненка, ходила по руках праця історика М. Брайчевського «Возз’єднання чи приєднання?», «Український вісник» В. Чорновола – письменники зрозуміли вагомість цієї духовної поживи в боротьбі: ніхто тоді не вважав уже «самвидав» дитячою забавкою. І ніхто не втішав себе – пронесе. Не могло «пронести» і не треба було того, бо який сенс мала б тоді подібна діяльність? Україна мусила нарешті заявити світові, що вона прокинулася, і на першу лінію боротьби вийшла інтелігенція.

Чи можна було арешти 12–14 січня 1972 року вважати несподіванкою? Таж ні – кожен знав, що вони відбудуться раніше чи пізніше.

І все ж… У Брюховичах – ми ж не сподівалися, що це спеціально на час арештів виселили із Львова письменників на так званий зліт творчої молоді, – вранці 12 січня вдарив лютий мороз. Ми повиходили з приміщень, мерзли, а потім – ніби вразив нас усіх якийсь збудливий вірус – почались голосні забави, біганина, випивки, ми співали, кричали до знемоги, реготали, браталися – закохані, п’яні й здурілі, не розуміючи, що діється з нами, і врешті всі раптом отямилися, побачивши на автобусній зупинці осамітненого Ігоря Калинця.

«Що з тобою?»

«Сьогодні вранці заарештували Ірину, – відказав він. – І автобуса нема…»

Та й усе. Поки ми роз’їхалися до своїх стривожених родин, дізналися, що забрали В’ячеслава Чорновола, Стефанію Шабатуру, Івана Геля, і ще, і ще… А на другий день прийшла з Києва звістка, що заарештовані Іван Світличний та Євген Сверстюк. Трохи пізніше взяли Івана Дзюбу.

Завершився період підготовки до боротьби із смертельним ворогом. Літературна молодь виповіла більшовизмові війну…

У мить, коли пишу ці рядки, згадалося мені, що на світі могло мене й не бути – якби жив мій старший брат Богдан. Та він помер, коли мав три роки, і на його місці з’явився я. Я – випадковий. Може, й не один такий. Зате моє покоління було задумане Провидінням як закономірність у боротьбі української нації за визволення, і за це – благослови, душе моя, Господа!

21 квітня 1992 року.

Досі я намагався простежити державотворчі функції нашого красного письменства і роль творців літератури у державотворенні; зараз без жодної тіні песимізму прогнозую зовсім протилежне явище, а саме – поступове відчуження літератури від уже створеної держави, яку письменники не матимуть більше потреби виворожувати у символічних образах і прямолінійній публіцистиці, не муситимуть займатися патріотичним шаманством, проголошенням самостійницьких гасел, а навпаки – перейдуть до вимріяної ними держави в опозицію, батожитимуть її керівників і, не отримавши від неї ані гроша на прожиття, звільняться від її впливу і створять згодом самодостатню незалежну літературу, що стане дзеркалом, в якому дозиратимуть сусідні народи ступеня нашої державної цивілізації.

Це, що я кажу, дуже складно й незвично для мене самого. Як нам звикати до мистецької незалежності? Адже упродовж віків українські письменники чітко розділювалися на три підневільних табори: табір апологетів панівної системи, щедро оплачуваних сюзереном; табір конформістів (я їх називаю «валенродами»), які теж перебували на утриманні держави й мусили за це відплачувати їй лояльністю, а за непослух були карані передусім матеріально, – і наймалочисельніший табір нонконформістів, бунтарів, котрі відкидали будь-які зобов’язання супроти сюзерена, відкрито виступали проти нього, за що були гнані, голодні й ув’язнювані.

У такій чітко окресленій схемі літературного життя України опинився у 70-х роках я, знайшовши для себе місце в лівому крилі другого, конформістського, табору.

Яка ж тоді була розстановка сил, що, власне, являла собою українська літературна громада і скільки важила її продукція на шальках української національної справи, а теж на терезах всесвітніх?

Скажу відразу, що українська радянська література на всесвітніх терезах важила дуже мало, а якщо відкласти набік ледь чутний на неукраїнському Заході відгомін ренесансу 20-х років і діяльності нинішних «шістдесятників» разом з патріархом Олесем Гончарем, – то й ніскільки. Як мені гірко було, коли у вересні 1986 року я мав можливість провести три літературні конференції в університетах Мілана, Болоны та Л’Аквілі, зацікавити італійців розповідями про класичну й сучасну українську літературу й переконатися, що італійські студенти і вчені майже нічого про нас не знають.

Бо не мали ми своєї держави. Та не тільки в цьому річ. Організовані ЦК КПУ і КГБ переклади на європейські мови творів таких посередніх письменників, як Вадим Собко, Василь Козаченко, Олександр Левада, Олександр Корнійчук, Василь Большак, Юрій Збанацький та десятків інших апологетів і співців зореносної радянської дійсності ніякого розголосу за кордоном не мали, а якщо навіть хтось там їх і читав, то можете собі уявити, яка думка про нашу літературу складалася в чужинців.