Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

Не знаю, яке почуття малювалося в цей мент на моєму обличчі, та, напевно, не лють, а глибока скорбота: людей, якими оволодіває ненависть, утішати непотрібно, ненависть є знаменням сили й мужності; до мене ж підійшов сивий чоловік, ще досить молодий, схожий він був на вчителя, і, ставши поруч, проказав, не дивлячись на мене:

«Упав Рим і Порта впала – чому ж ви думаєте, що Російська імперія вічна?»

Я скосив на нього очима й запитав:

«Ви полтавець?»

«Атож».

І пішов. А мені враз так легко стало на душі, як мало б стати легко українській землі, коли б цей пам’ятник враз був зірваний динамітом і уламки його розлетілися в безвісті, – таж не вбита іще людська віра в прийдешню волю, а коли так, то є ще в мого народу сила її виборювати!

Я півдня оглядав Полтаву, походив стежками Івана Котляревського і Василя Капніста і, до знемоги втомлений, всівся нарешті на бічне, біля дверей, сидіння в деренчливому автобусі, який їхав у Ромни, постановивши нікому не поступатися місцем, якщо навіть зайде столітня бабуся.

Тільки й це собі помислив, як автобус зупинився в якомусь селі з ветхою церковцею, від якої посунули жінки з кошиками, повними свячених яблук. Тих жінок набилося до салону стільки, що й поворухнутися було невміч, а біля самої стулки дверей, спершись на них спиною, стояла вся в зморшках древня бабуся, якій, напевно, було вже під сто; вона тримала над моєю головою вузлик з пахучими яблуками, а сама мала втихомирений, чистий, аж святий, вираз обличчя. Бабуся зовсім не претендувала на моє місце, та я вмить забув про свою постанову, підвівся, звільняючи їй сидіння. Вона довго дивилася на мене вдячним поглядом, а потім вийняла з вузлика яблуко, подала мені й сказала:

«Візьми, синку, то свячене, і з’їж при мені, бо є ще такі безбожники, що й викинути можуть».

Я виконав бабусину просьбу, а тоді вона додала:

«Ти добрий, і все буде на твоїй дорозі так, як ти хочеш».

Дякую, бабусю, що вселили ви в мою душу злагоду на довгу життєву дорогу, тоді лише розпочату. Ви ж не могли й мріяти про наш нинішній день, таких мрій ви, мабуть, ніколи й не знали, але йшли тією самою дорогою, що й ми, і пройшли свою частку з прадавньою нашою добротою, чистою вірою й із свяченим яблуком у руці… Благослови, душе моя, Господа за те, що зберіг він таких людей для нас на страшних невольничих розпуттях.

З Ромен, уже в супроводі поета Павла Ключини й художника Сашка Дубровського, подався я в рідне село Калнишевського – Пустовітівку. Село невелике – до ста дворів серед степу, а посередині – крамниця. Церква, вибудувана кошовим отаманом, подумав я, не збереглася.

Ми зупинилися біля крамниці, на порозі якої сидів, спершись на костур, непоказний чоловік, мовби не впускав досередини, а мені літньої спеки захотілося щось випити. Спробував виминути, але він таки не впускав.

«Хай уже молоді пиячать у храмі Божому – не знають, але вам не гоже, мать, ученому, як я на вас дивлюся».

Нерозуміюче я глянув на Ключину, той посміхнувся.

«Це ж церква Калнишевського, – пояснив він. – Ось бачиш – в основі хрест, а баня знесена. А цей чоловік, нібито далекий родич Калнишевського, знає легенди про нього, сидить тут день у день та й бурчить на парубків, які приходять сюди могоричити… Ось попроси, хай щось розкаже».

Його не треба було двічі просити, він сам почав розповідати монотонним голосом, ніби той фризієр, що гомонить над вухом клієнта і йому байдуже – слухають його чи не слухають, – про пустовітівського сироту Петра, який бігав услід за козаками й тютюнцю випрошував, а потім один старшина взяв його за джуру, і з того джури виріс кошовий отаман…

Враз дід пожвавішав, але чомусь стишив голос і продовжував:

«А цариця Катерина була всесвітня курва. Тож хотіла кошового заполучить… Не пішов до неї в покої отаман. Дуже розлютилася цариця і послала на Січ Текелія, щоб той спалив козацькі курені. Так і зробив клятий генерал – спалив Січ, а потім Калниша спіймав, кайдани на руки і… – й замовк, пильно глянув на мене, а потім прошепотів на вухо: —… і на Соловки заслав. А церкву вже наші халамидники спортили… Тільки ви про це нікому, не хочу, щоб чіпали».

Від Пустовітівки до хутора Вощилихи – рукою подати.

«Поїдемо, – запропонував Ключина, – до вчителя Йосипа Дудки. Він і вірші пише».

Йосип Дудка мав вигляд запорізького химородника: довгі вуса з підвусниками, кущуваті брови і лукаві очі.

«А я вас по фотографії впізнаю, – сказав він, придивляючись до мене. – Ви написали „Мальви“».

Я був на сьомому небі: мене читають у глухому селі на Лівобережжі, яке я вважав національно мертвим. Як можна так погано думати про свій народ?.. Я був на сьомому небі весь той вечір. До батька приїхала з Києва його дочка – студентка Надя, яка потім – через двадцять років, коли вже вийшов нарешті у світ «Журавлиний крик» і Йосип Дудка прочитав роман, приїхала до Львова запросити