Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

стукачем, це призвело б до нових репресій. І все ж мені цікаво, що вони, ті суперідейні комуністи, які кидалися на нас, мов злющі пси на короткому припоні, і бризкали скаженою слиною нам в обличчя, – чим вони займаються після проголошення незалежності України? Та що я таке питаю: вони й далі сидять на керівних посадах, і понад двісті їх самовіддано борються проти України в парламенті нашої незалежної держави.

То чи ж маємо ми незалежність, коли головний український гекачепіст Станіслав Гуренко преспокійно сидить в залі пленарних засідань Верховної Ради, коли депутат від Одеси Світлана Остроущенко цинічно виступає проти державної символіки України, голосує проти Декларації про суверенітет, проти Акта Незалежності, й ніхто її за антидержавну діяльність не карає? Коли армія, що присягнула на вірність українському народові, користується чужою мовою і носить відзнаки неіснуючої держави? Коли у східних містах шаленіє відверта русифікація, українських шкіл майже не збільшується, а донецькі шовіністи з трибуни парламенту вимагають визнання російської мови державною? Коли в Криму безкарно лінчують дівчинку, яка вийшла на мітинг із синьо-жовтим прапорцем? Коли й далі нашу національну валюту грабує Москва, а маршал Шапошников викрадає з українських аеродромів бойові літаки? Коли в СНБУ працюють нині ті ж самі, що й колись, кагебісти?

Чи не завчасно ми заспокоїлись, увірувавши у свою незалежність?

Такий стан речей, така реальність. Однак в оцінці явищ завжди слід іти й від супротивного. Ми завоювали незалежність парламентським способом і прийняли для вжитку стару комуністичну систему. Зруйнувати її можна було тільки війною і аж тоді утвердити нову. Та скільки б крові пролилося! А післявоєнний голод, а розруха, знищені міста, бездомні люди, сироти, каліки! Чому ж ви, громадяни незалежної України, десяте й найщасливіше покоління, яке таки дочекалося волі, не переживши того лихоліття, мастите дьогтем нову владу, водно порівнюєте її з комуністичною на користь останньої, бо при ній було більше ковбас? Чи, може, ви готові за ту ковбасу вернутися в московсько-комуністичне рабство? «О люди, люди-небораки… ви ж таки люди – не собаки!»

А може, й справді воля народжується лише на вістрі кулі, й іншого варіанту не буває?

…Братуня не врятували ані його несправедливий вчинок супроти Романа Кудлика, ані обережність під час процесу над заарештованими.

Якийсь художник зробив «ідейно хибну» обкладинку журнального номера, присвяченого радянській армії: зображений на ній доблесний воїн із закритим шоломом обличчям мав вигляд холоднокровного убивці – такими я потім побачив омонівців. Романченко показав обкладинку Маланчукові, відповідно прокоментувавши: Братуня з тріском зняли з роботи, а головним редактором став його колишній заступник.

Розпочалася чорна смуга в історії нашого журналу. Історична рубрика зникла, історичні художні твори й близько не допускалися до редакційних столів, проза стала виключно антибандерівською, поезія переважно славила комуністичну партію, а рукописи більш-менш пристойних творів, які ми все-таки якось пробивали, безслідно зникали із шухляд відповідального секретаря Аркадія Пастушенка.

Задумалася врешті Президія Спілки письменників України і голова Олесь Гончар: пропадає журнал. Редактори почали шукати собі інших робіт: працювати в антиукраїнському часописі стало ганьбою. Проте збутися Романченка ніхто не мав сили: за ним горою стояв львівський обком партії.

Та допоміг страшний випадок, з якого радіти було б блюзнірством: сталося вбивство, до якого була причетна знайома Романченка. Жінку ту засудили, а Романченка, зважаючи на його заслуги перед партією, всього лишень звільнили з роботи.

Знову в редакції настала криза. Львівські письменники запропонували на посаду головного редактора «Жовтня» молодого Романа Лубківського, обком – Петра Інгульського. До згоди не прийшли, і тоді Дмитро Павличко, який працював на той час секретарем СПУ, запропонував соломонівський варіант: запросити на цю посаду з Івано-Франківська талановитого письменника і журналіста Романа Федоріва.

Нині журнал «Дзвін» – один з найкращих в Україні. В цьому заслуга всього його колективу і моя – теж, бо віддав журналові двадцять сім років свого життя, та передусім – Романа Федоріва. Він зумів витворити найоптимальнішу структуру журналу, мужньо переніс терор сімдесятих років, коли нас, а мене в першу чергу, хотіли розігнати – як казав Петро Інгульський, «розсадити Ільницького з Іваничуком»; Федорів майже щомісяця вистоював у обкомі «на килимку», витримуючи розноси, критику, погрози; партійний функціонер В. Подольчак буквально ногою відчиняв двері редакції й на засіданні редколегії знімав неугодні йому матеріали з номера і пропонував інші; врешті й над самим Федорівим учинили розправу за його повість «Рудий Опришко», підтекст якої прокоментував першому секретареві міськкому партії В. Секретарюкові професійний партінформатор із письменників Георгій Книш, – а журнал, проте, все ж виростав і врешті задзвонив на всю Україну.

Хай Бог пошле добре здоров’я головному дзвонареві «Дзвону»!

12

Роботу над романом «Мальви» я закінчив 1967 року, і на початку наступного опублікував його в журналі «Вітчизна». Встиг.

Головний редактор «Вітчизни» Любомир Дмитерко повівся в цей тяжкий час, понад усі наші сподівання, відважно. Він навіть хизувався своєю відвагою, й тяжко було пояснити, чому цей колишній комсомольський, а потім партійний активіст СПУ, який немало наробив гріхів у тридцятих роках, так кардинально змінився: прозрів чи взяв на себе покуту? Незважаючи на те, що Іван Драч назвав його «сивоголовим метром із чорним піднебінням», він з номера в номер друкував у своєму часописі поезії того ж Драча; Григір Тютюнник віддавав свої новели тільки у «Вітчизну», а вже великою дивиною було те, що в першому номері 1968 року Дмитерко надрукував «Собор» Олеся Гончара – літературну бомбу, яка тут же й вибухла, і не встигли ще цензори оговтатись й отримати партійні догани, як у четвертому номері Дмитерко