Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

І в цю мить прийшло до мене: «еврика». Мальви! Мій історичний роман буде називатися «Мальвами». Бо це трагічний символ українського народу – гожого вродою, пишного на своїй землі й знищеного духовно та фізично на чужині.

Нині я повертаю творові первісну назву «Яничари». Чи добре чиню – не знаю, адже читач звик уже до «Мальв». Однак мушу це зробити – стара назва набагато точніша.

А тоді я, втішений творчою знахідкою, повернувся в будинок творчості, де відпочивали теж Дмитро Павличко та Іван Драч, і застав у них гостя – Михайла Гориня. Цю людину я завжди ніжно, але й з певним респектом, любив. Ви тільки один раз порозмовляйте з ним – добрим, спокійним і твердим, як криця, ви тільки один раз подивіться на його статечне й розумне обличчя – і відразу попадете в магнітне поле його особистості… Я зразу ж поділився з приятелями своєю радістю, виклав їм задум роману, вони із зацікавленням слухали мене, проте Михайло, я це помітив, був чимось стурбований… Я знав чим. Вони з братом Богданом, Михайлом Косівим, Іваном Гелем, Михайлом Масютком – і не було серед них жодного письменника – вже упродовж двох років розповсюджували підпільну літературу, і їх уже взяв на мушку КГБ. Я сам випозичав у Івани Геля матеріал про процес над Погружальським.

«Це добре, – сказав Михайло, – що ти пишеш „Мальви“, а ще краще буде, як збережеш хребет».

Я зрозумів, що він має на увазі, і не збентежився та й не образився, бо впевнений був: напишу «Мальви» і збережу хребет.

Потім ми вчотирьох пішли на Кара-даг, щоб там вільно порозмовляти. Михайло кинув виклик письменникам: «Ми виходимо на барикади, що ж будете робити ви?» Павличко закликав до врівноваженості, я сказав, що писатиму правдиву історію і за це прийму те, що мені буде долею присуджено, Драч понуро мовчав. Виклик письменниками не був прийнятий: це станеться аж за сім років… За нами йшло двоє «туристів» з рюкзаками і з рацією – безсоромно підслуховували.

«Ми ще нічого не зробили, – скрушно сказав Михайло, – а вже мусимо готуватися до тюрми».

«Тюрма – то й буде основна робота», – відказав Іван Драч.

…Ростислав Братунь пішов у керівництво дуже рано – ще з-за студентської парти. Є такі люди, які почувають себе цілковито повноцінними, доки керують, і не феба їм брати цього за зле: без проводу військо гине. Братунь усе своє життя провів на керівній роботі, включаючи депутатство, і аж тепер перебуває на заслуженому відпочинку. Зробив він багато доброго і багато дурниць – як кожен керівник. Тому в літературній і політичній історії його ім’я залишиться надовго. У літературному доробку Братуня залишається непристойна збірка памфлетів «Крапка без і» й знаменита поема «Зачарований трамвай». Він зумів зацікавити журналом «Жовтень» увесь український світ і позбавити його найкращих працівників. Він зважився на похороні Володимира Івасюка виголосити революційну промову і водночас тримати у Спілці своїм найближчим радником наклепника й інтригана Б. Гавришківа. Він два роки боровся за депутатський мандат і два роки німо сидів у Верховній Раді Союзу, але українську символіку обстоював у Москві лише він…

Ростислав Братунь довго працював заступником голови правління Львівської організації СПУ, а коли – несподівано і в молодому віці – помер головний редактор журналу «Жовтень» Юрій Мельничук, і його заступник Петро Інгульський, нітрохи не сумніваючись, бачив себе вже керівником редакції, Р. Братунь тихенько поїхав до Києва і за кілька днів повернувся до Львова з портфелем головного редактора. Його призначення вельми не влаштовувало обласне партійне керівництво, а особливо львівського ідеолога В. Маланчука, якого з Братунем роз’єднувала ще й особиста неприязнь, і молодий редактор сидів весь час мов на пороховій бочці.

Ростислав відразу зреформував журнал, який за Мельничука був нудний і офіційний; в ньому з’явилися нові рубрики і нові автори; цензор Савчук не знав ні дня, ні ночі, він перечитував журнал зліва направо і навпаки, ще й по діагоналі, шукаючи в ньому ідейних похибок, в цьому ревно допомагав йому Інгульський; цензура свавільно знімала зовсім невинні матеріали (осінь – чому осінь, а не весна; розбита дорога – чому не заасфальтована, дівчина сумує – чому не сміється і т. ін.) – на головного редактора готували компромат.

Я вже знав, що на мене обком партії прицілився як на матеріал, з якого можна виліпити слухняного спілчанського функціонера: мене запрошував до себе Маланчук і, ласкаво усміхаючись, хвалив за талант; коли помер Петро Козланюк і головою Спілки стала Ірина Вільде, він відверто говорив у кулуарах так, щоб усі чули, що шановна Дарина Дмитрівна побуде головою тільки два роки – до пенсії, а на її місце стане «молодий і талановитий» (таке визначення присвоїли мені партократи) – Роман Іваничук.

Не буду лукавити, ніби ці похвали (і взагалі – слава) не лестили моєму самолюбству, проте я вже твердо йшов по своїй новій дорозі: якби мене зваблювала кар’єра, не запропонував би «Жовтневі» повість «Зупинись, подорожній!» (потім – «Спрага»), яку поки що з глухим тріском зняла цензура, не пропонував би до друку новели Валерія Шевчука та Володимира Дрозда, через що мав самі лише неприємності; крім того, я знав одну істину, до якої дійшов сам: з партійними власть імущими грати в карти не можна: «раз тільки ступиш – і пропала воля».

Не знали, правда, моїх засад знайомі та й не всі друзі знали: вони вже звикли мене бачити в президіях, куди водно милостиво запрошувало керівництво, та й що, мовляв, у тому злого: хай краще керує Спілкою Іваничук, а не Романченко.

Отож першого дня після мого повернення