Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

Усвідомлюю нарешті, що мушу йти і я в наступ на ворожу державну фортецю: починаю збирати матеріал для роману «Яничари», який з цензурних міркувань назвав потім «Мальвами».

Було трохи страшно: знав, що ризикую своїм становищем і спокоєм; але я хотів стати письменником, а ним ще не був. Закінчив школу письменницької каліграфії – тепер почав освоювати літературну в’язь. Спонукала до такого рішучого кроку моя близькість до братів Горинів. У той час вони вже займалися справжнім ділом: розповсюджували самвидавом заборонену літературу. Я знав, що їм загрожує, і зважував свої сили. Вирішив залишитись на волі і боротись пером, за що потім зазнав цькувань і негації. Брати Горині були для мене зразком мужності, проте я не пішов їхньою дорогою.

Доріг у цей час прослалось багато, і кожною мусив піти свій пілігрим. Така необхідність різнодоріж, спрямованих до однієї мети, завжди постає перед нацією, яка бореться за свою незалежність.

На Першому конгресі українців східної діаспори, що відбувся у Києві наприкінці січня 1992 року, я почув виступ однієї українки з Берестейщини, який мене дощенту пригнобив, і я не відразу й повірив у правдивість її слів: білоруси утискують права українців, не реєструють їхнього національно-культурного товариства, забороняють відкривати українські школи, радіо- і телепрограми та газети.

Як це могло трапитися? Невже білоруси, які так солідарно з нами перетерпіли один і той же московський гніт, самі заразилися імперською отрутою і, не ставши ще на ноги у своїй незалежній державі, користуються рецептами колишніх гнобителів?

А втім, відомо, хто сіє розбрат між народами і серед народів і кому це часто й непогано вдається зробити. Хіба ж я міг був коли-небудь припустити, що монолітна Західна Україна роздереться у чварах на міжконфесійному ґрунті? А роздерлася – і б’ються люди, обдурені попами – кагебістськими агентами, на церковних майданах.

Але ворожнеча між білорусами й українцями – то таки парадокс!

За своє літературне життя мені випало знайомитися і навіть дружити з письменниками з різних країн. Жили в моєму світі болгарський перекладач Петко Атанасов, славний польський письменник Єжи Єнджеєвич, польський україніст Флоріан Неуважний, чеський україніст Вацлав Жидліцький – і до кожного я ставився з певною резервою, бо вони все ж таки були чужинцями, а Неуважний навіть якось насмілився при мені сказати, що синьо-жовті кольори його дратують, й на цьому наша дружба закінчилася, – але білоруси?! Мені після цього страшнувато буде здибатися з моїм другом, білоруським літературознавцем Вячеславом Рагойшею, – а що, коли й він підтримує берестейських малодержавних шовіністів?

Та ні, ніколи не може статися між нами роздору. Був у мене побратим, який уособлював у собі всю Білорусь, – і хай він, мертвий, стоїть на сторожі нашої єдності.

Мовлю я про Володимира Короткевича.

Після того як у журналі «Дніпро» була опублікована остання частина мого великого й дуже недосконалого роману «Край битого шляху» – «Спрага», я отримав з Мінська бандероль з книгою В. Короткевича «Колосся під серпом твоїм» і листа від автора: йому сподобалася моя повість, і він хоче заочно познайомитися зі мною.

Та, перш ніж написати Короткевичеві листа, я прочитав його роман і зрозумів, що, коли відпишу, почнеться моє спілкування з могутнім письменником. Це мене лякало. Я ніколи не страждав комплексом неповноцінності, але товаришувати з ким-небудь міг тільки на рівних засадах, тож утямив, що для дружнього листування з Володимиром Короткевичем у мене ще нема підстав.

Я подякував за книжку і аж через два роки вислав йому «Мальви». Білоруський літературний витязь зробив мені велику честь – приїхав до мене у Львів.

О, що то була за зустріч! Ми розмовляли дні й ночі, Короткевич для моєї сім’ї став рідним, він полюбив мою дочку Наталю, як свою, і тоді ж ми поклялися один одному, що віддамо – кожен своєму народові – життя, а дружба наша хай символізує солідарність наших невільних націй.

Невже ми марно клялися, Володю?

А може, треба було й мені, не гаючись, приїхати до тебе, а може, треба було нам помандрувати разом українськими й білоруськими селами та містами і проповідувати правду єдності? Може, замало було обом народам наших історичних романів – і ми мали стати мандрівними богомольцями на шляхах до волі?

Я ніколи в житті не мав часу… А ти кликав мене: «Виберися якось до Мінська, Романе. Хочеш – зимою: роздобудемо лижі й розкладемо у пущі вогнище. А хочеш – навесні: поїдемо на мій білоруський Дніпро, будемо ловити рибу й спати на сіні». Я відповідав завше: «Трохи пізніше, Володю, встигнемо, ще ж не вмираємо». І ти чекав, у своїх листах аналізував кожен мій новий твір і так по-лицарськи обороняв мої «Мальви» перед московським погромником Валентином Оскоцьким…

Я приїхав до Короткевича, коли вже було пізно. На мене з узголів’я зеленої могилки, на яку потім ляже дикий валун, поглядало з портрета добродушне обличчя мудреця, і я придумував слова виправдання за своє запізнення, дошукуючись оптимізму в невблаганному слові «смерть».

Чому людське небуття повинно доконче пригноблювати живих? А може, від смертей, закономірних і неминучих, людство не бідніє, а збагачується? Що дала світові смерть Бальзака, Толстого, Франка – втрату чи зиск? Зиск, бо зі смертю геніїв зникли назавжди їх слабкості, а залишився тільки доцільний продукт їхнього мислення. Чи ж то змалів я, дізнавшись про смерть Короткевича? Таж ні – я виріс і змужнів, забираючи в нього те найцінніше, що зумів він