Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук
З тим студентом я познайомився пізніше на літературному вечорі в Політехнічному інституті. Був це Роман Кудлик. Він прозрівав тоді, нещадно зривав з очей комсомольську полуду й ідеалізував Хрущова. «Лікував мене лікар у двобортному костюмі», – писав він в одному вірші, але й цих ілюзій Роман швидко позбувся під впливом Богдана Гориня і, певне, моїм: Кудлик викристалізовувався в непоступливого протестанта проти комуністичної фальші і таким залишився й досі – мовчазним, сердитим юнаком, якому нині вже, слава Богу, за п’ятдесят.
Ми стали побратимами, і було нас два.
Не знаю, як зараз спілкується творча молодь, а тоді ми, формально належачи до офіційних спілок, гуртувалися, як це було в двадцятих роках, у творчі асоціації за смаками й поглядами, і не було такого поета чи прозаїка, який би не спілкувався з художниками і акторами, композиторами і молодими вченими.
Ми збиралися, звісно, в художніх майстернях – у скульптора Еммануїла Миська і подружжя – скульптора Теодозії Бриж та графіка Євгена Безніска. На ці «бімбери» приходили актори Богдан Антків, Федір Стригун, Богдан Ступка, Юрко Брилинський, Володимир Глухий, письменники Роман Кудлик, Микола Петренко, Дмитро Герасимчук, художники Іван Остафійчук, Володимир Патик, Любомир Медвідь, відвідували ці вечори зовсім не знайомі нам прихильники мистецтв, серед яких були й стукачі; ці майже підпільні зустрічі ставали для всіх нас і для мене високою, хоч дещо хаотичною, школою пізнання новітніх напрямків у мистецтві й поезії, і я навіть не уявляю, яким я став би письменником, якби – затятий послідовник традиціоналізму – залишився поза цією компанією, у Щирці.
Партійні бонзи забили тривогу. Львів був оголошений особливим містом, з Москви і Києва нагрянули комісії, почалися відвідини майстерень – з’являлися ідеологи на чолі з секретарем ЦК КПУ Скабою і львівським партійним посіпакою Маланчуком; художників Бриж, Патика та Остафійчука оголосили абстракціоністами, що ототожнювалося з націоналізмом; журнал «Жовтень», в якому зібрався колектив однодумців (головний редактор Ростислав Братунь, завідувач відділу критики Микола Ільницький, завідувач відділу поезії Роман Кудлик, прозою відав я), був оголошений ідейно хибним, над Р. Братунем зависла загроза зняття з посади.
І саме в той час, гнітючий і тривожний, відбувся несподівано для партократів і для нас також мистецький акт української соборності, предтеча живого ланцюга між Києвом і Львовом.
Були це поетичні гастролі перших «шістдесятників» – членів київського Клубу творчої молоді – Івана Дзюби, Івана Драча і Миколи Вінграновського та експлікація п’єси Миколи Куліша «Отак загинув Гуска», яку провели у Львівському театрі ім. Марії Заньковецької молодий режисер, президент Клубу Лесь Танюк і художниця Алла Горська.
Тоді я ще не мав тісних зв’язків з письменниками Києва. Товаришував лише з Борисом Олійником, який познайомив мене з молодим і лютим критиком, який дотепно і нищівно висміяв львівських графоманів у памфлетах «Радість безмежна» та «Життя і пригоди рожевощокого Ананія», Анатолієм Шевченком: вірну дружбу ми з ним пронесли до сьогоднішнього дня. Зустрічався також з мудрою Михайлиною Коцюбинською, яка мені розповідала про молодих і зовсім незвичайних у контексті сучасної літератури поетів Івана Драча та Миколу Вінграновського, які назвали себе «шістдесятниками», а Платон Воронько – який жаль! – дражнив їх у своїх віршах «сестидесятниками» та еквілібристами і глузував: «Гризи Драчеві терпуги!» Івана Дзюбу я вже читав: його критичні статті засвідчували, що в Україні з’явився критик-новатор, безоглядний і чесний, а щонайголовніше – глибоко ерудований: ми звикли були фіглювати іменами європейських письменників, а він їх творчість досконало знав і умів визначити її вартість для нас. Такої методології в літературній критиці ми після Івана Франка не знали, тож не дивно, що всі Дзюбою зачитувалися, і навіть скептик М. Рудницький прийшов на зустріч з київськими гастролерами, щоб почути живу мову Івана Дзюби.
У актовому залі Львівського університету я побачив трьох красенів, які, до речі, всі до одного потім поженилися у Львові; вони були горді, але приступні, вони заговорили зовсім іншою поетичною мовою, яка зачаровувала і викликала мимовільний протест: їй треба було піддатися або заперечити новими, спородженими тільки тобою художніми формами.
І коли «Ніж у сонці» Івана Драча викликав обурення в партійних наставників, а в літературних жуїрів – глузи, то в мене сталася різка зміна у ставленні до авангардистської літератури: я зрозумів, що мені треба вириватися з традиційних пут, мов метеликові з лялечки, і піти далі, полетіти своїми манівцями і знайти свою нову дорогу, щоб не засохнути, мов шовкопряд в коконі, і я відчув, що зможу.
Шевченківська аудиторія була набита студентами, викладачами, літературною молодцю і старими письменниками, з яких чимало прийшло хіба лише для того, щоб почути від молодих суддів смертний для себе вирок: заперечення їхньої косності, консерватизму, двоєдушності і пристосуванства.
Дзюба своїми логічними формулами, які визначали мистецтво як самодостатню категорію, а не слугу державних структур, як духовну силу, що завжди стоїть в опозиції до офіційної влади, як субстанцію, яка може мати тільки національну заангажованість, приголомшував людей, котрі свою творчість, якщо її можна було так назвати, вкладали, ламаючи їй кості, в прокрустове ложе схем, видуманих і назавжди визначених партійними форналями від літератури; їхня діяльність вмить на очах у тисячоголового залу втратила будь-який сенс. Молода публіка, яка тоді ще не наважувалася викрикувати «ганьба» і «слава», безнастанно плескала в долоні, плескала ритмічно – ніби цвяхи забивала у віка домовин, в яких враз упокоїлися духовні мерці. Вінграновський читав свого «Пророка» і кидав у обличчя пристосовникам: «Я рік йому: „Брехав я людям, тож покарай тепер мене!“, „І мій язик орденоносний згорів, як лист, як віск розтав!“» Іван Драч вибухнув, мов вулкан, своїм «Ножем у сонці», сколихнув нашу безкрилість віршем про наївного Гаврила, який соромився крил, що виросли у нього на плечах, і безжально обрубував
