Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

Маємо такого літератора і належно ще його й не оцінили. Твори Ніни Бічуї деколи й залежуються в книгарнях на полицях, це її пригноблює, і тому вона так мало пише, й ніхто, і я в тому числі, не годен її переконати (а може, про це вона сама найкраще знає), що Ніна Бічуя переросла цілу нашу епоху і знаходиться вже давно – разом з Валерієм Шевчуком, Ігорем Калинцем й, може, ще кількома сучасними елітарними авторами – у тому не знайомому для нас часі, коли літератори стануть виразниками психології державної нації, а не мобілізованими солдатами у війні за державу.

…У цей саме приблизно час, коли Ніна дебютувала в «Жовтні», я отримав листа від не відомого мені Володимира Яворівського з Одеси, в якому він просив зустрічі. Звичайно я на такі листи не відповідав – хто хоче, той мене знайде, адреса відома, та лист Яворівського здався мені особливим: була це готова новела з парадоксальними образами, вільним, аж розв’язним, стилем – я зрозумів, що хлопець талановитий, і відписав йому.

«Хлопець» не тільки приїхав на побачення зі мною, а й зовсім перебрався до Львова і засліпив усіх нас своїм полиском, непідробленим гумором, освіченістю і, звичайно, літературним хистом. Його письменницький стиль я назвав «яворівщиною» – він блискуче й легко виявився в незакінченій трилогії Яворівського «Оглянься з осені», і мені дуже жаль, що сьогодні Володя самовиражається уже не в повістях і новелах, а в парламентських політичних виступах і промовах… Що ж, такий час: з письменників-депутатів, здається, тільки ще я один пишу.

З нашою компанією постійно контактував актор Юрко Брилинський – єдиний у Львівському театрі ім. М. Заньковецької літератор, який читає все, а не пише нічого; трохи пізніше прилучився талановитий художник, освічений, начитаний і непоступливий у суперечках – Роман Безпалків. Якось під час гострої нашої дискусії, а вони завжди спалахували на посиденьках у майстерні Романа, я «видав» жарт: «Що Кудлик знає – невідомо, бо він мовчить; я не знаю нічого; Брилинський – трохи, Ніна – трохи більше, а Безпалків знає все!» Слава Богу, що ми вміли кепкувати один з одного – самоіронія рятувала нас від депресій.

Ось таким гуртом ми увійшли у сімдесяті роки, ознаменовані маразмом Брєжнєва, сваволею кагебістів, державною корупцією і нечуваним ханжеством партократів. Славилися ці роки масовими репресіями, страхом, ламанням хребтів, втечами у міщанство і зрадами. Та не тільки. У ці роки вийшло на кін покоління безстрашних лицарів, які за волю України пішли в тюрми, і – валенродів, що залишалися в чужому стані без слави і ореолів, та немало спричинилися до розкладу системи, яка у восьмому десятилітгі нашого століття самовіддано займалася вже не фізичним знищенням націй, проте не менш страшним злочином – деструкцією людських душ.

Ми збиралися у Ніни Бічуї, а ще частіше в мене дома, прикривалися балагурництвом, такою собі примітивною богемою і разом викристалізовувалися в розмовах і праці, готуючи себе до найважчого – якщо б довелося.

Мене прозвали «папою», а мою дружину «Сонечком» – вона заслужила собі на таке ймення: терпіла нас у хаті, переночовувала, годувала й поїла, щоб тільки ми не розбрідалися врізнобіч, де на кожного окремо чигала смерть: алкоголь, стукачі, побутова компрометація і, зрештою, фізичне вбивство.

І ось ми зійшлися, ті, хто залишився живий і вірний побратимству, – бо з великого нашого гурту відійшли в небуття і Тютюнник, і Близнець, а Борис Олійник у зраду, – у моїй квартирі на різдвяній гутірці 1991 року.

19 лютого 1992 року на пленарне засідання Верховної Ради було винесено питання про державний герб України – тризуб. Найскладніше і найважче політичне питання, якщо брати до уваги, що розташування сил в українському парламенті після проголошення Акта Незалежності майже не змінилось: реакційна прокомуністична група «239» зменшилася на якийсь десяток депутатів, проте не перестала бути більшістю, і якщо після провалу путчу комуністи принишкли, пригнулись, злякавшись арештів, то тепер, відчувши повну безкарність – бо ж комісію депутата Гайсинського в справах гекачепістів фактично розпустили, – знову, ніби нічого не трапилось, підвели голови, і народ ще раз побачив на їх парсунах такий знайомий більшовицький оскал.

За допомогою різних дипломатичних хитрощів Народній Раді й Президії Верховної Ради, при підтримці Президента, вдалося затвердити державним синьо-жовтий прапор і мелодію Державного Гімну «Ще не вмерла Україна», проте знали ми всі, що проти тризуба українофоби стануть стіною. Ще б пак! Історія синьо-жовтого прапора доволі молода, бо сягає всього-на-всього становлення козацької республіки, на яку не посягав і ніколи не називав її спільною колискою жоден московський історик; гімн України народився сто з чимось років тому. Але тризуб!.. Прийняття тризуба державним гербом України – що й сталося, незважаючи на запеклий опір російських шовіністів і українських перевертнів, – примусить Москву переглянути всю свою імперську історію: де ж ділося враз тисячолітнє царство, коли його геральдика почалася фактично з двоголового петровського орла? Які зараз версії заходиться вигадувати академік Лихачов, а може, вкуситься за лікоть, пошкодувавши, що не наважився – через Петлюру й Бандеру – оголосити володимирівський державний знак гербом Третього Риму!

Та парламент таки прийняв гербом України тризуб й назавше цим припинив дискусію, хто серед слов’ян є старшим братом; старшинства, власне, нам не треба, проте ми мусили нарешті оголосити світові, де й коли розпочалася наша національна історія.

Розуміли це українофоби, які на засіданні Верховної Ради цілий Божий день воювали з тризубом. І програли. Тож подумав я тоді зловтішно: нарешті Москва втратила Київ! Вісім століть тому руками Андрія Боголюбського сягнула вона по древню столицю України-Руси, щоб, знищивши її, забрати собі історичне ймення й навіки записати Київ у аннали московської історії – першою столицею